Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

— Несу ліки, як наказав твій лікар. Ліки для великих начальників. Тисяча по тисячі років перемелено в цьому порошку. Певно, Торин почув мої просьби, бо інакше корінь-людина не знайшов би до тебе дороги. Ти навіть не уявляєш, скільки сил набрав жень-шень в таємничих улоговинах, у надрах землі. Земля, яка держить на собі тайгу, дає тобі силу через цей рідкісний корінь. Він вилікує тебе. Повір, тайга не забере в тебе життя, якщо в ній виріс для тебе корінь життя.

Шаман подав хворому порошок з кореня жень-шеня, глибоко вклонившись: він вважав тепер, що Феклістов, для якого привезли такий рідкісний корінь, — великий начальник.

Феклістов був здивований поважною промовою Шолеута. Про корінь-людину досі він тільки читав. Його дивували ті великі сподівання, які покладав фельдшер на дію цього кореня, і та пошана, яку викликав женьшень у старого шамана.

Порошок мав особливий смак.

Спочатку гіркий, а потім, здавалося, солодкий, його аромат, однак, був такий приємний, що хворий дихав жадібно, на повні груди, намагаючись вдихнути всі пахощі.

Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.

— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.

У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.

— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай-бо!

— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.

— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.

— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.

Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:

— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…

— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.

— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.

— Тільки не гасіть того, що вам не пече! — заперечила Майюл. — Що б зі мною сталося, якби він згас?

— Та я ж не віхоть соломи! І, зрештою, ми нікому не дозволимо дмухати на наш вогник, правда ж, Майюл?

— Хай собі дмухають, він тільки дужче розгориться.

— Глянь-но, чого захотіла наречена. Про своє домашнє вогнище подбай, будь ласка, сама! — зауважив Хатангін.

— І подбаю, брате!

— Ого, як ти змінилася! А в чумі вогник у тебе іноді згасав…

Багато що змінилося за ці два місяці. Феклістова, за порадою фельдшера, перевезли в хатину Орлова, і Майюл, з дозволу братів та тітки, і тут взяла на себе обов'язок доглядати хворого. Вона дуже швидко освоїлася з новим середовищем, і Орлов, на якого дівчина з самого початку справила сильне враження, незабаром відчув, що з приходом Майюл до його самітної хатини ввійшло щось таке, чого він раніше не знав. Родіон Родіонович став трохи соромливим, навіть несміливим. Він намагався розмовляти невимушено, як і раніше, але це йому не завжди вдавалося. Інколи мисливець навіть заїкався, що викликало сміх у геолога. Феклістов теж швидко зрозумів, чому так змінився безстрашний мисливець, і при нагоді поговорив про це з Орловим.

— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…

— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.

— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?

— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.