Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

— У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно — що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.

— Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.

— Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван Хомич, мабуть, уже ледве дихає, а шаман, найімовірніше, окурює його своїм кадилом. Я поїду з тобою, мисливцю, і чим скоріш, тим краще, а по дорозі ми ще поговоримо про той корінь жень-шеня. Шкода, що я не можу взяти його з собою.

— Невже цей чудодійний корінь не можна транспортувати, чародію?

— Чому ж ні! Але його може дістати лише той, хто добре заплатить. А я, їй-богу, саме зараз і не можу.

— А чому ж ти не можеш?

— Та звідки ж я візьму цілий фунт щирого золота? Шукачі жень-шеня продають його тільки за золото. Не беруть ні асигнацій, ні навіть золотих монет. Вони дали мені на збереження один корінь, але за нього треба заплатити. Іншому шукачі продали б його набагато дорожче, а мене вони поважають, бо я вилікував двом шукачам цього підземного скарба потрощені кістки. А взагалі вони справжні шкурники — продають женьшень лише за щире золото, і край.

— Я знаю їх. Дехто вважає, що вони користолюбці, але й у них важкий хліб. Це справді дорогі ліки, та якби тільки вони допомогли. А золото знайшлось би, щире, в зернах.

— Оце вже інша справа. Я зараз повернусь.

За хвилину фельдшер приніс дерев'яну шкатулку і поставив її на стіл. Коли він відімкнув ту шкатулку, мисливець побачив у ній дорогоцінний корінь життя — жень-шень. Корінь лежав у тій самій глині, в якій він ріс довгі роки, перш ніж став завбільшки з велику петрушку. Жень-шень був жовтуватий і, що найцікавіше, формою своєю був схожий на тіло людини. Від маленького тулуба відходили руки та ноги, на невеличкій шиї сиділа голова з косою, схожою на ті, що їх носили колись китайці. На одній руці малесенькі корінці створювали навіть щось на зразок пальців.

— Ось він, чарівник, — хвалився фельдшер. — Я знаю дещо про нього. Він з'явився тоді, коли на нашій старій матінці-землі тільки-но дожили свій вік велетенські зубаті змії та гігантські ящури, завбільшки з вітрила, — так, ще тоді, в третинний період, як сказали б учені. Був, Родіоновичу, такий період в історії нашої землі. Про це Іван міг би розповідати тобі цілими днями. Я знаю також, що корінь жень-шеня ріс тоді в лісах, порівняно з якими наша тайга — це, так би мовити, дитячий садок. Відтоді все на землі змінилося невпізнанно, але він лишився таким, як і був. Твердять, що в далеку давнину він був значно більший. Може, саме в ньому і зберігається сила віків, сила, зібрана протягом незліченних тисячоліть. І щось від тієї сили допомагає людині — що саме, важко сказати. Може, то якісь соки, що їх корінь помалу висмоктує із землі? Цей корінь — скарб тайги. Адже ти й сам знаєш, з якою наполегливістю шукають його і скільки людей заради нього набралися лиха. Китайські лікарі не можуть навіть уявити собі лікування тяжких хвороб без цього кореня.

Допомагає, кажуть, він і тоді, коли людина носить його на тілі. Та це, мабуть, вигадки. Але порошок або каша з кореня зціляє часто навіть у тих випадках, коли всі ліки вже нічого не можуть вдіяти. За допомогою кореня жень-шеня, якого ще називають «корінь-людина», я врятував кількох чоловік. Останнім з них був купець Пуговкін. Ти, мабуть, знаєш його, жмикрута, в нього оптова торгівля хутровиною. Так оцей Пуговкін поїхав якось скуповувати по факторіях хутра, і його зненацька поніс кінь. Купець не зміг втримати коня, і перш ніж він сам наважився вискочити з воза, його скинуло в байрак. Розшукали Пуговкіна тільки на другий день. Це вже була не людина, а суцільна рана, суцільний синець. Пульс — мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло — одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима — хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.