Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.

— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.

— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.

— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.

В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.

— Жартуєте? — запитав сибіряк.

— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.

— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.

— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.

— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?

В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише після деякого вагання відповів:

— Дивно, але я справді їду в Алдан.

— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.

Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.

Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував у Сибір.

Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.

Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.

Мої супутники одразу збагнули, що я іноземець, хоч на той час я вже понад сім років жив у Країні Рад і досить добре володів російською мовою. Всі ми погодилися, що навіть чехові не під силу найтонші відтінки російської мови.

— Та ви не журіться, — мовив агроном Холкін, — мені у вас, у Чехословаччині, було б набагато гірше. Головне ж, що в нас ви маєте змогу застосувати свої знання і хист, не те що в капіталістичній країні. Ви самі визнали, що наші п'ятирічки — це щось таке, чого досі світ ще не бачив.

Так, Борис Степанович справді мав рацію.

Потім почалися розмови про Прагу, про її історичні пам'ятники, про наше славне минуле, про Яна Гуса, Яна Жіжку, про боротьбу нашого народу за незалежність та самостійність.

Я побачив, що присутні добре обізнані з історією нашої Батьківщини, а особливо вразив мене своїми докладними знаннями агроном.

— Не дивуйтесь, — пояснив він з усмішкою. — Я родом з колишньої Волинської губернії на Україні, де живуть кілька тисяч чехів. За молодих літ я пристойно говорив по-чеськи і навіть «тршіста тршіатршіцет кршепелічек» [1] «Тршіста тршіатршіцет кршепелічек» (триста тридцять три куріпки) — чеська скоромовка. вимовляв досить успішно. Знав я також кількох чеських мисливців, але не бачив жодного, хто б пожертвував своєю відпусткою і поїхав за багато тисяч кілометрів полювати в тайгу. Та ще й у літню пору, коли вбивати хутрового звіра не можна.

— Я пройшов з рушницею й вудочкою через ліси Карелії та Півночі, але тайги не знаю. Для мене тайга —. це книга за сьома печатками…

— Оце справжня мисливська натура! — перебив мене Рогаткін. — Я розумію вас, Рудольфе Рудольфовичу. Хотілося б тільки застерегти вас, що для розгадки життя тайги часто не вистачає навіть восьми семестрів університету. До цього треба додати ще кілька років практики, гостре око, здатність спостерігати, природжений хист, витривалість і вміння розуміти природу. Це все передумови для пізнання тайги. А тайга варта того, щоб людина, яка кохається в природі і в усьому, що з природою пов'язане, під час відпустки вирушила туди хоча б і з Ленінграда.