Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Зелене царство хвойних і листяних велетнів, потвор, недорозвинених і карликових дерев пережило віки, утримало своє суворе панування, але життя в тайзі змінилося. Змінилися й люди, котрі стали господарями своєї землі і всього її багатства.

В епоху п'ятирічок у тайзі завирувало кипуче життя. В найвіддаленіших куточках тайги тепер гуркочуть різні машини, вгризаються стальними щелепами в грунт, пережовують його й вибирають звідти дорогоцінні метали, корисні копалини або добувають деревину, будують автостради. Повітряні простори над зеленим морем дерев борознять літаки, і в найглухіших місцях працюють гідрометеорологічні, гідрологічні та інші дослідні експедиції й станції, які позбавляють тайгу ореолу таємничості та жахів і роблять її доступнішою. Ці дослідники є авангардом армії техніків, агрономів, мисливців, лісничих, металургів і будівників. Усі вони добувають величезні багатства, які тисячоріччями стерегла тайга. В просторих заповідниках живуть і розмножуються тварини, яких колись так нещадно винищували, що вони майже зникли.

Повсюди точиться боротьба, і тайга дарує життя та засоби існування відповідно до сили, спритності, кмітливості й наполегливості. І лише у виняткових випадках і в певну пору року під кронами могутніх дерев панує мир. Та й то тільки під кронами певної породи дерев. Ці дерева — кедри, російські кедри, зовсім не схожі на кедри ліванські або гімалайські. Сибірський кедр подібний до сосни, проте відрізняється від неї зовнішнім виглядом. І взагалі це дерево не мало б ніякого значення і не варте було б уваги, коли б не його шишки. Вони набагато більші, ніж соснові, а зернятка в них схожі на малі горішки. Шишки падають на землю, і їх зернятка правлять за їжу всім тайговим тваринам і людині.

В час, коли на кедрах дозріває, багатий урожай, ведмеді, росомахи, рисі, лисиці, глухарі, тетерюки і незліченна армія різних нориць та гризунів набивають собі шлунки малими горішками. Птахи та тварини розсівають насіння красенів кедрів: ніби в подяку за надану їм їжу, вони розносять кедрові горішки по всій тайзі. Щоб привернути до себе щонайбільше зацікавлених, кедр надав своїм горішкам чудового смаку і виняткової поживності.

На пристойній відстані од ведмедів ласують горішками олені, лисиці, куниці, миші, дикі кабани та найрізноманітніше птаство. Інколи навіть барс бере участь у цій учті, а деякі тайгові мисливці твердять, що й тигри, щоб урізноманітити своє меню, їдять кедрові горішки. Це справді дивне видовище: така різнорідна компанія хижаків і травоїдних тварин, замість того щоб жерти одне одного, ласує вкупі малесенькими горішками.

Люди також приділяють цим малесеньким плодам багато уваги та часу. Мешканці селищ у дрімучих лісах Сибіру організовано збирають кедрові шишки. І не тільки на землі. Вони вилазять по них на дерева і роблять це з такою спритністю, що їм позаздрив би будь-який акробат. Молодіжні бригади збирають восени врожай шишок за наперед установленим планом.

Здебільшого транспортування шишок до селищ та їх подальшу обробку організовують тайгові мисливські кооперативи, до яких належать збирачі.

З достиглих шишок горішки вилущуються самі, а недостиглі для цього доводиться пряжити. Горішки з пряжених шишок дуже смачні і мають специфічний присмак кави, проте зберігати на складах можна лише горішки із достиглих шишок.

Тепер багато кооперативів у тайзі мають власні пресозаготовчі цехи і виробляють просто на місці ароматну й дуже смачну олію. І тару — дерев'яні діжки — кооперативи виготовляють самі. Таким чином, і в період, коли промислові лови на хутрового звіра ще не розпочато, мисливці мають чималий заробіток.

Не перебільшують, коли кажуть, що й з рушницею в руках недосвідчений мисливець без доброго собаки може вмерти в тайзі з голоду. Зокрема навесні, коли дичина кублиться, здається, що все навкруги вимерло, тільки де-не-де затріщить суха гілка під лапами непомітного звіра та зашумить на льоту якийсь птах. Єдине, що рятує випадкового мандрівника, — це річки, в яких нереститься безліч риби. Але після того як ви знайшли річку або річечку, ваша дальша дорога стає з кожним кроком важчою, ноги підламуються від утоми, у вухах гучно стугонить кров. Напружуючи останні сили, дошкандибає блукач до малої хатини, що стоїть на високих стовпах посеред безіменної галявини. Від зворушення забринять на його очах сльози і вихопляться ледь чутні слова подяки невідомому благодійнику.