Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Здавалося, рись хотіла поскаржитися на свою наглу смерть, та в неї вже не вистачило сил. То був скоріше подих смерті, яку ця тварина все життя несла іншим, а тепер сама стала її жертвою.

Оленя я оббілував і прикрив гіллям, а рись повісив за лани на дерево, і, щоб легше відшукати це місце, позначив навколишні дерева зарубками. Потім я трохи посидів, щоб заспокоїтися, бо і в нас, мисливців, у таких випадках прискорюється кровообіг і навіть починають тремтіти руки й ноги. Та це й не дивно — адже я не чекав, що поблизу села зустрінуся з оленями й такою величезною хижою кішкою.

У тайзі велика й мала відстань іноді буває дуже, відносною. Я подивився на мочар і тільки тепер усвідомив собі, який він великий. Обійти цей мокрий струп на землі — означало б витратити багато часу, і тому я вирішив піти просто через болото.

Я вирізав довгу, міцну палицю, потім перекинув рушницю через плече й ступив у мочар. Тільки-но я зробив кілька кроків, як грунт під ногами затремтів, мов холодець, і опустився так, що я раптом опинився посеред великої воронки. Переступивши з ноги на ногу, я лише погіршив своє становище і швидко став провалюватися. З усієї сили намагався витягти одну ногу, але перш ніж це мені вдалося, я занурився в рідку кашу аж по самі стегна. Мочар булькотів, начеб не міг дочекатися, поки поглине мене цілком. Я швидко поклав перед собою палицю, з надлюдською напругою скочив на неї й щосили рвонувся до краю драговини. Мені пощастило схопитися за гостру траву, і я гарячково вчепився в неї. Трава різала руки, та все ж за її допомогою я поступово виліз на твердий грунт. Геть весь вимазаний у багно, сів я на землю й почав міркувати, що робити далі. Вертатися на шосе не хотілось — у мене прокинулося самолюбство: я боявся, що мене вважатимуть за новачка, який не зміг пройти самотужки тайгою навіть три кілометри. Я ж мисливець, який вздовж і поперек пройшов усі ліси Карелії та Півночі.

І ще одне: олені довели, що мочар прохідний!

Я уважно оглянув болото; його поверхня виблискувала в променях полуденного сонця, наче була густо помазана жиром. Деякі місця мали рожевувате забарвлення, а легкий вітерець здіймав на воді брижі. Подекуди виднілися мініатюрні ясно-зелені лужки, порослі восковим лататтям. То були небезпечні місця, котрі я знав ще з Карелії. Ці привабливі лужки — насправді зрадливі заглибини, що ведуть до самих надр мочарів. І мені треба було пильно уникати їх. Перша невдала спроба не розхолодила мене. «Не слід зупинятися, треба швидко й сміливо йти вперед, тримаючи напоготові палицю, — казав я сам собі. — Палиця може бути опорою, якщо поверхня провалиться».

І я рішуче ступив на мочар. Спочатку в мене перехоплювало дух й тремтіли ноги, тому що поверхня драговини небезпечно двигтіла й осувалася. Та через деякий час я звик до цієї ходьби і вже намагався при кожному кроці рівномірно розподіляти вагу тіла. Це було дуже втомливо. Несподівано одна моя нога провалилася в невеликій іржавій калюжі, якої я не помітив. Не встигнувши навіть отямитись, я втратив рівновагу і впав. Спробував спертись на лікті, але не знайшов ніякої опори, і рука аж по плече провалилася в багно. У цю небезпечну мить мені допомогла палиця. Я став на неї колінами, з великим зусиллям випростався й стрибнув якомога далі. Цей стрибок, як видно з обставин, врятував мене від повільної жахливої смерті, і тепер я більше біг, ніж ішов, щоб тільки чимшвидше дістатися до твердого грунту.

Ходьба так виснажила мене, що перед очима попливли червоні, зелені і сині кола, і я обминув зелений лужок, наче вві сні. Останнім зусиллям відштовхнувся я від палиці й ступив однією ногою на твердий грунт. Друга нога стирчала в грузькому багні. В такому положенні я постояв деякий час, поки не перестала стугоніти кров у скронях і не затих дзвін у вухах.

Струмочки поту на обличчі помалу висохли, і я, нарешті, став обома ногами на твердий грунт, відчуваючи безмірну радість від того, що подолав небезпечну путь. Адже я сам напросився на неї!

Тільки тепер я побачив, де опинився. Столітні ялини та смереки, що облямовували мочар, стіною стояли передо мною. Порослі аж до самої землі віттям, вони так щільно переплелися, що пройти через цю огорожу було неможливо.

Я пішов уздовж зеленої огорожі, сподіваючись відшукати прохід, але за кілька хвилин упевнився, що мої пошуки марні. Тайга створила сторожовий мур проти непроханих гостей, і пробратися тут можна було тільки поповзом. Не довго думаючи, я опустився на землю й побачив, що між найнижчими вітами і поверхнею грунту є досить місця, щоб плазом просуватися вперед. Навіть не підводячи голови, я поліз по землі далі і за мить потрапив у якийсь дивний присмерк. Він був зовсім не такий, як вечірні сутінки при заході сонця. То була якась зелена імла, крізь котру важко було побачити щось навкруги. Сюди не проникав жодний промінь світла, все потонуло в мертвій, примарній тиші, і власне дихання лунало в моїх вухах, наче пахкання ковальського міха.