Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Рогаткін кілька разів позіхнув, наче прокидаючись від важкого сну і знову збираючись поринути в сон. Він хотів цим виказати свою байдужість, але вигляд у нього був дуже кумедний.

— Нічого не вдієш, підкоряюсь. Але чинність цього старого закону завжди поширювалась тільки на Сибір, — спробував було він захищатися.

— Добре, зачекаємо, коли будемо проїжджати тайгою, — охоче погодився агроном.

Пропозиція була прийнята, і Рогаткіна під загальний сміх засудили до штрафу за сибірським звичаєм до аршина горілки. Ця стара міра відповідає нашому ліктю і, якщо перевести її на метричну систему, становить сімдесят один і дві десятих сантиметра. Невтаємничена в цю справу людина, певно, запитає: відколи це спиртні напої вимірюють сантиметрами? Та річ ця дуже проста: оштрафований повинен випити або сплатити стільки чарок горілки, скільки їх можна поставити щільно одна за одною на лінії завдовжки сімдесят один і дві десятих сантиметра.

Сибіряк повернувся до геолога й промовив похмурим голосом:

— Ось бачите, Олегу Андрійовичу, які непередбачені події можуть статися вже по дорозі до Сибіру. Майте це на увазі!

Геолог злегка посміхнувся, скривив губи й процідив крізь зуби:

— Тільки б зі мною не трапилось нічого гіршого.

— І це може бути, — сухо промовив сибіряк. — Дорога крізь тайгу — це вам не прогулянка. Подекуди там панує дивний присмерк, якого навіть сонце не може прочесати золотим гребенем своїх променів, навіть сонце не може проникнути під непрозоре шатро смерек, ялин і кедрів, щоб вгамувати свою одвічну спрагу й виссати вологу землі.

Сибіряк знову почав малювати картини тайги, і всі ми заслухались його образною розповіддю.

— Треба сказати, — вів далі Рогаткін, — що там, куди не проникає світло, волога грунту створила сприятливі умови для таких неприємних явищ, як мочари та трясовини. Мох у мочарах відсвічує у напівмороці дивним світлом усіх відтінків зеленого кольору, і це тішило б людське око, якби люди не грузли у мохових диванах з розкішними, але дуже небезпечними пружинами, — рідкою, подекуди дуже глибокою, всепоглинаючою кашею. Лихо тому, хто потрапить сюди. До цього додайте ще різних хижаків, котрі никають тут, — і ось вам ще одна мозаїчна картина зеленого царства.

— Цього я не боюсь! — рішуче заявив я.

Рогаткін запитально глянув на мене, але нічого не сказав, і я вів далі:

— Мене поглинали різні мочари в Карелії та у Валдайському краю, і не думаю, що ваша тайга буде гіршою. А щодо хижаків, то, гадаю, влучна куля і в тайзі стає в пригоді.

— Ви й самі знаєте, що іноді однієї кулі мало, — промовив Рогаткін. — А чи буде у вас час вистрелити вдруге, це часто-густо залежить від обставин, або, якщо хочете, від щастя. Я думаю, ви не образитесь, коли я скажу вам прислів'я: «Щастя як стомиться, то й на осла сяде». Іноді я пристрасно бажав, щоб це прислів'я збулося.

Ми вибухнули сміхом, до якого приєднався і провідник, що саме приніс нам чай. Він так реготав, що ледве не вилив чай на нас. Ще довго, до самісінької ночі, точилися розмови про предковічні ліси.

І ніч, проведена в швидкому, як птах, експресі, має свою чарівність. Мої супутники давно вже спали, а я все ще не міг заснути, бо весь, час щось примушувало мене розплющувати очі й дивитися на темний екран вікна, де мелькали химерні картини нічного краю. Коли ми проїздили лісом, стукіт коліс озивався тихою луною, наче монотонний акомпанемент. На мить місяць розірвав завісу хмар, і світло його припорошило силуети дерев. Потім ліс, здавалося, став ще похмурішим.

Яка ж вона, тайга, оспівана в піснях і проклята тайга?

Ліс, крізь який ми проїжджали, ще не був тайгою. Це був оброблений ліс, у глибині якого гуркотіли мотори та електричні пили, гуділи трактори, автомашини, скрипіли стріли підйомних кранів, що вантажили повалені стовбури.

І все ж цей ліс був інший, ніж ліси Європейської частини СРСР — ленінградські, карельські, новгородські та інші. Вже від усвідомлення того, що ці зарості є щупальцями таємничої тайги, висунутими до залізничної магістралі, вони уявлялися людям цікавішими й привабливішими. Про них казали, що це — сіни до зеленого лабіринта, де на тебе чатує не один, а тисяча мінотаврів. [2] Мінотавр — у старогрецькій міфології — потвора з тілом людини і головою бика, яка жила в лабіринті — будові з складними заплутаними ходами, — і годувалася юнаками і дівчатами, що їх афіняни змушені були посилати як данину. І справді, людей, котрі бояться цього царства пралісу та гір, набагато більше, ніж тих, що кохаються в ньому, захоплюються ним.