Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Тим часом я намацав у кишені два останніх патрони, які завжди носив із собою на всякий випадок, і зарядив гвинтівку. Тут же я поклявся ніколи не виходити з табору без мисливського пояса з набоями і патронташами з кульовими патронами.

Два ведмеді, що тікали, зупинилися, наджидаючи пораненого. Звірі вагалися: йти чи не йти йому на допомогу. Очевидно, всі вони були з однієї ведмежої родини. Я знову прицілився і вистрілив. Та й цього разу, мабуть, тільки легко поранив звіра. Незабаром обидва ведмеді зникли між скелями біля річки. Важко поранений третій ведмідь непевною ходою наближався до берези, на якій я сидів. До мене повернулися спокій і рівновага. Я поклав ствол гвинтівки в розвилку між гілками і виждав, поки ведмідь підійде кроків на двадцять-тридцять. Останній набій обірвав йому життя.

Спустившись з дерева, я насамперед оглянув пораненого собаку. В нього була велика рана на стегні, яка сильно кровоточила. Собака весь час її зализував. Я спробував накласти пов'язку, але собака зірвав її. Тоді я промив рану риванолем, що був у нашій аптечці. Потім підійшов до забитого ведмедя. Це був майже дорослий самець світло-бурого кольору. Він важив кілограмів сто п'ятдесят.

Тимчасом коні й досі не могли заспокоїтись. Я побіг до них, узяв двох за вуздечки і повів на протилежний бік табору. Решта пішли слідом, стригли на ходу вухами, форкали й дико позирали на ведмедя: навіть мертвий звір наганяв на них жах.

Нарешті я зміг перевірити наше спорядження. Ведмеді все тут порозкидали, порвали частину мішків. Трохи оленячого м'яса уціліло, і я вирішив засмажити його на вечерю. Тут я згадав про лосося, якого лишив біля скелі, й кинувся до річки. На превеликий мій подив, від красеня тайменя не лишилося й сліду… Спершу я подумав, що помилився місцем, та, придивившись уважніше, пересвідчився, що мій багатий улов украдено. На піску виднілися сліди ведмежих лап. Нечуване зухвальство!

Два ведмеді, з яких один був поранений, навіть утікаючи, знайшли час підібрати спійманого лосося.

Надвечір усі ми зібралися в таборі. Я уважно слухав розповідь товаришів. Вони повідомили, що Сурунганські гори дуже порізані ущелинами. Отже, досліджувати їх буде нелегко. Олег з Тамарою знайшли озеро, Чижов — друге, а Єменка й Старобор — дві мітки своїх попередників-дослідників. Ці знаки вказували напрям далі в гори. Причому одна з них мала ще й інше значення: вона попереджала, що далі дорога йтиме через перевал на північ, а потім поверне на схід. Побувати там товариші вже не змогли, бо надходив вечір.

Ми вирішили наступного дня вирушити в гори з кіньми і спорядженням.

Ранок застав нас уже в дорозі. Було холодно, на скелях клоччям висів туман. Коней ми вели за поводи. Посувалися обережно, зупиняючись в особливо трудних місцях, щоб обміркувати дальші кроки.

З великими труднощами брали круті підйоми, обходили урвища, валуни й западини, пробиралися скелястими ущелинами. Нас оточували гостроверхі скелі, схожі на фантастичні піраміди, і барвисті полонини. Величне й холодне кам'яне царство справляло неповторне враження. Десь угорі кричали крилаті хижаки, купчилися хмари, а внизу, спадаючи в глибоку чорну безодню, шуміла вода.

Опівдні ми досягли першого озера. Воно, за словами Олега, виникло, як і більшість гірських озер, внаслідок діяльності льодовиків четвертинного періоду. Льодовики колись вибили тут величезну улоговину, нанесли в неї каміння й піску, так звані морени, а після відступу лишили озеро.

Улоговина, де ми зупинились перепочити, нагадувала справжній амфітеатр, ареною якого було блакитне дзеркало величезного озера. Проте ми не затримувалися тут, бо попереду була важка й довга дорога. Гори, що вимальовувалися на обрії ламаною лінією гострих верхів, мали таку запаморочливу висоту, що, здавалося, торкалися неба. Друге озеро ми обігнули великим півколом по гірському хребту, з якого ніби смарагдовими стрічками збігали донизу гірські полонини, обрамлені низеньким лісом.

Нарешті, ми досягли заповітного місця з двома позначками, залишеними дідом Олега. Вони були витесані на величезній кам'яній брилі, яка лежала під прямовисною скелястою стіною. Таємничі знаки, нарешті, вивели нас на дорогу, якою колись пройшли мужні дослідники. Але за двадцять років гори дуже змінилися, і місцями дорога вже була захаращена великим камінням, якого не змогли знести бурхливі потоки.