Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Зненацька з води виринула величезна риб'яча голова і так блискавично схопила коника, що я мало не спізнився підсікти. В ту ж мить вудлище зігнулося в дугу. Я попустив жилку з котушки, а коли тяга ослабла, спробував намотати жилку, але таймень опирався. Нарешті, мені ввірвався терпець, і я знову почав намотувати жилку. Рибина десь у глибині ковбані не витримала, трохи попустила, потім стрілою вискочила з води, майнула в повітрі і знову плюхнула до рідної стихії. Шість разів лосось вистрибував із води, аж поки я силою підвів його до кам'янистого берега й підчепив приготовленим гаком. Сильний ривок — і лосось опинився на березі. Це була чудова рибина вагою шість кілограмів.

Щасливий улов заохотив мене, і я вирішив порибалити ще. Щоб підійти до дальшої затоки, мені довелося обходити крутий поворот річки, яка огинала скелі. Це забрало в мене чимало часу. З нового місця наш табір уже не було видно. Та я на це не зважав. Значно більше мене непокоїло те, що тут я не міг піймати жодного коника. Прив'язавши собаку і залишивши свої снасті на камені, я пішов на барвистий лужок під горою добувати наживу для лососів.

Насилу піймавши двох зелених і двох коричневих крилатих стрибунців, я повернувся до річки. Але тутешні лососі були обережніші. Один з них виринув і вже хотів було схопити принаду, але помітив щось підозріле й дужим ударом хвоста збив коника з гачка. Зникнувши в глибині, лосось через кілька секунд блискавичним ривком таки схопив коника, що вже вільно плив на воді.

Ці риб'ячі хитрощі коштували мені трьох коників. Тільки на четвертий прийшла жадана здобич. Навчений невдачею, я насадив принаду на гачок так, що лососі її не могли збити. Напевне, вони вже переконалися, що поява смачної поживи нічим не загрожує, і коли я закинув майже під протилежний берег, мені, нарешті, пощастило підсікти ще одного лосося. В першу мить він був настільки ошелешений, що його вдалося довести до середини річки. Але тут риба опам'яталася й завдала мені чимало клопоту. Двічі я замахувався гаком, щоб витягти її на берег, та кожного разу лосось зникав. Тільки через п'ятнадцять хвилин боротьби він заморився й скорився долі. Це була найбільша риба, яку ми спіймали за весь період подорожі: лосось важив цілих десять кілограмів.

Я вже втретє лаштувався спробувати щастя, коли почув голосне іржання наших коней. Нічого особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»

Полкан принюхався й побіг. Підбігаючи до табору, він погрозливо загавкав і повернув туди, де лежав наш вантаж, покритий брезентом з палаток. Прискоривши ходу, я тільки кроків за п'ятдесят від табору побачив, чому так сполохалися коні й люто гарчав собака. Біля нашого вантажу діловито хазяйнували три ведмеді. Вони вовтузились коло одного з добутих учора оленів. Щоб його туша не зіпсувалася, ми заповнили черевну порожнину свіжою зеленню. Тепер два ведмеді розкидали її на всі боки, а третій ласував найкращими шматками з другого оленя, які ми думали засмажити.

Незважаючи на всю зухвалість клишоногих, я був їм вдячний за те, що вони не зайняли коней.

Спочатку я крикнув на ведмедів, а коли побачив, що це анітрохи не вплинуло — зарядив гвинтівку й вистрілив.

Куля зачепила ведмедя, що порядкував біля м'яса, приготовленого для печені. Звір заревів і скочив між наше кухарське начиння, яке з брязкотом розлетілося. Два інші ведмеді відразу ж залишили оленя, звелися на задні лапи й подивились на мене. Я розумів, що зустріч з трьома ведмедями — річ мало приємна для одного мисливця, навіть якщо він озброєний першокласною п’ятизарядною гвинтівкою. Тому кількома стрибками я добіг до берези. Закинувши гвинтівку за спину, з небувалою легкістю видерся по стовбуру, ледве переводячи дух, умостився на грубій гілляці і почав обстрілювати клишоногих. Руки в мене тремтіли, і три постріли не завдали хижакам ніякої шкоди. Проте вони наполохали звірів настільки, що ті припинили погром і почали поспішно відступати. Підстрелений ведмідь відставав, огризаючись од насідаючого собаки. Я знову взяв звіра на мушку. В обоймі лишався один патрон, а тому я цілився особливо пильно. І все ж куля, замість голови, куди я цілився, влучила звірові в коротку шию. Ведмідь на мить остовпів. З цього скористався хоробрий пес і скубнув пораненого так, що з того на всі боки полетіла шерсть. Ведмідь одразу ж опам'ятався й огрів лапою малого, хоч і завзятого ворога. Кілька метрів собака пролетів у повітрі, а коли торкнувся землі, закрутився на місці, мов ошпарений.