Леонид Платов - Секретний фарватер

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!

Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)

Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)

У більшості портових міст кладовища дуже красиві.

Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.

Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.

Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?

Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.

Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.

Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!

І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.