Леонид Платов - Секретний фарватер

Я промимрив щось про запасний вихід.

— Саме так! — підхопив командир. — Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.

— Чому?

— Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу — з багажем, але без пасажира.

Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.

— Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”

— Не може бути!

— Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.

— А чий підпис?

— Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!

Одначе річ не тільки в цьому.

Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!

Різномасні теки — це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.

Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.

— Хто ж це?

— Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи — тінню фюрера.

— Рейхслейтер? [59] Мартін Борман, начальник партійної канцелярії, що невідлучно перебував при Гітлері.

— Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього! [60] Йдеться, мабуть, про Адольфа Хойзінгера та Адольфа Ейхмана.

Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, — це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.

(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)

— О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?

Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич — але як голова роду Цвішенів!..

Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.

(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).

Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.

Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.

— А тепер, — сказав він спокійно, — ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..

І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.

Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.

Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…