Леонид Платов - Секретний фарватер

Вікторія стояла, напружено випроставшись, притуливши руки до грудей.

Гвардійські торпедні катери!

— “Після запеклих вуличних боїв, — гримів далі голос, — війська Третього фронту оволоділи містом і фортецею Піллау, останнім оплотом гітлерівців на Земландському півострові. Ударом сухопутних частин, при підтримці кораблів і підрозділів Червонопрапорного Балтійського флоту, знищено тридцятип’ятитисячне угруповання противника та цілком очищено півострів. Десантники і військові моряки ціною значних втрат в особовому складі забезпечили успіх цієї операції, вписавши золотими літерами свої імена…”

Вікторія опустилася на стілець. Серце її так калатало, що вона мимоволі приклала обидві руки до грудей.

“Значні втрати!” Вона була військова людина, уміла читати зведення. Уся коса, напевне, залита кров’ю наших солдатів і моряків.

Борис?.. Ні, не може бути!

Однак уночі побоювання перетворилося на певність. Вікторія вставала з ліжка, ходила туди й сюди по кімнаті, гріючи в руках осколок снаряда, подарований Шубіним. “Коли стане боязко, подивись — і мине”, — сказав він. Проте йому щастило на морі. А цей бій відбувався на суші, на якійсь піщаній косі.

І коли по кількох днях на порозі кімнати з’явився тремтячий од хвилювання Шура Ластиков, а з-за його спини виглянув незнайомий капітан-лейтенант із блідим, засмученим обличчям, Вікторія не спитала нічого. Лише звелась і схопилася за горло.

Потім вона почула неприємний, скреготливий, що б’є по нервах, крик. Голос був незнайомий. Та це кричала вона сама.

Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.

Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи — додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.

Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.

Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.

І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.

Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.

Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.

— Наліт, мамо? Наліт?

— Що ти, рибонько! Це грім.

Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:

— А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?

Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.

Так жаль — до сліз — стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!

І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, — і мине!”

Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.

І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!

То був немовби таємний орден удів — на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…

Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.

Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.

Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама — в тихій темній кімнаті.