Леонид Платов - Секретний фарватер

Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.

Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.

У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався— не йшов на дно, але й не спливав.

За вікном стемніло.

Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:

— І так довго тримався. Був безнадійний.

Від цього “був” у Шурка похололо всередині.

— Так, залізний організм!

— А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…

Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.

Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.

— А ти все чекаєш? — сказала вона лагідним голосом і зітхнула. — Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!

Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.

Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.

Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, — був! Його немає більше, немає!

А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?

Часом у чергуванні подій виникає стрибок.

Десь загинула людина — за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, — і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.

Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу — їй здалося, що зразу, — вона узнала: Шубіна нема.

Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, — вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його— він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, — так міцно вони поцілувалися на прощання.

У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно на узбережжя. І ритм прибою був химерний — з якимись провалами, наче пульс хворого. Щось насувалося — чи то з моря, чи то з гір…

Це відчуття катастрофи повторилося по багатьох роках… Так, катастрофи! Бо тільки з нею можна порівняти звичайний факт: десь померла людина!..

Увечері Вікторія, повернувшись додому зі служби, підійшла в шинелі й береті до радіоприймача, ввімкнула його. Лише після цього вона стала роздягатися.

Тієї весни кожен, вечір був святковий — рівно о дванадцятій передавали накази Верховного Головнокомандувача. Потім гриміли салюти, і небо розквітало фейєрверком.

Ледве зводячи дух — дуже поспішала, боялася запізнитись, — Вікторія почула знайомий голос радіокоментатора.

Вона зупинилася з рушником у руках, та шпурнула його на стілець, розібравши перші слова. Йшлося про чергову перемогу військ Третього Білоруського фронту й Червонопрапорного Балтійського флоту.

Голос лупав, як сурма горніста над бранним полем:

— “…командування вирішило перерізати косу. Із затоки було висаджено десант у складі батальйону морських піхотинців, з моря — стрілецький полк на гвардійських торпедних катерах”.