Леонид Платов - Секретний фарватер

— Торгові і пасажирські пароплави, проходячи мимо залізного острова, будуть давати гудки — в пам ять загиблих?

— Правильно. Тепер ти зрозуміла.

У темряві облич не видно. Але з голосу Вікторії можна здогадатися, що вона усміхається:

— Невже і твої торпедні катери топити?

— Катери?..

Шубін забурмотів розгублено:

— Топити?.. А коли пристосувати їх для мирних потреб?.. Наприклад, доставляти в порти спішну кореспонденцію… Швидкість дуже вже…

Мовчанка.

— Ні! І мої катери теж! — рішуче сказав він. Але одразу ж поквапився додати: — Зате їх, як найлегші, на верх піраміди!..

У березні 1945 року майже вся бригада торпедних катерів зосередилася в районі Клайпеди. Тільки катери Шубіна ще залишалися в Ленінграді. Вони повинні були наздогнати бригаду залізницею, на платформах.

Сам Шубін разом з інженер-механіком мав прибути в Клайпеду заздалегідь, щоб підготуватися для вивантаження своїх торпедних катерів і спуску їх на воду.

Настав день від’їзду.

Поки Шубін укладав валізку, Вікторія ходила по кімнаті, торкалася руками дрібничок на етажерці, без потреби переставляла їх.

— Що з тобою?

— Хвилююся.

— Чого? Ти ж не вперше проводиш мене.

— Так. І з кожним разом хвилююся дедалі більше.

Шубін порився у валізці, дістав звідти маленький осколок і, ніби зважуючи, підкинув його на долоні.

— Лови! Коли почнеш боятися за мене, дістань, подивися — і пройде!

Осколок мав свою коротеньку історію. В одному морському бою Шубін нагнувся до тахометра, щоб перевірити число обертів. Випростуючись, він зачепився за щось кишенею. Оглянувся — у верхній частині борту зяє рвана дірка, яка щойно з’явилася! Це за спиною пролетіли осколки снаряда. Якби Шубін не нагнувся до тахометра…

Після повернення на базу боцман знайшов у рубці один осколок.

— Бачиш? На морі ні снаряди, ні кулі не беруть! А на суші я не воюю.

— І ти зовсім не боїшся? Ніколи?

— Ну, то тільки дурні не бояться. Просто я дуже зайнятий у бою. Ніколи боятися… Ні, от де я страху набрався! У госпіталі минулого літа!

— Чому?

— На лікарняному ліжку дуже боявся померти. Склянки ці, банки, духота!.. Якщо вже помирати — то красиво, з музикою! Під цокотіння кулеметів, несучись уперед на найбільшій швидкості! У нас так у сорок другому році один офіцер помер: як стояв у рубці, так мертвий і лишився стояти. Схилився головою на штурвал і… — Шубін спохватився: — Та що це я? Тут перемога на носі, а я про смерть завів!

Вікторія, сівши на стілець, задумливо дивилася на Шубіна. Маленький осколок лежав, затишно сховавшись, між її долонями.

— Вій був теплий?

— Навіть гарячий.

— Добре. Я берегтиму його, як ти велиш.

Перед від’їздом вона подарувала Шубіну квіти, букетик квітів. Шукаючи їх, оббігала все місто. І нарешті знайшла в оранжереї на вулиці Добролюбова. Там під час блокади садили редиску і цибулю. Тепер знову зайнялися квітами.

Перемога! Близько перемога! Навесні 1945 року все у Ленінграді дихало очікуванням перемоги.

— О! — з каяттям сказав Шубін. — Я жодного разу не подарував тобі квітів! Ех, я! І були ж у нас на Лавенсарі гарні, високі, гордовиті, як ти. Ти ж колись була гордовита! Я навіть трохи боявся тебе. Ще й досі у вухах бринить: “Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!”

Шубін жартував, усміхався, говорив без угаву, а сам з неспокоєм і жалем заглядав Вікторії в обличчя. Вона була бліда, губи її тремтіли.

На пероні, біля вагона, інженер-механік делікатно залишив їх удвох.

Вона припала до його грудей, опустивши голову, намагаючись вгамувати нервовий дрож.

— Нічого не кажи, — шепнула вона.

Хвилину чи дві Шубін і Вікторія мовчки стояли обнявшись.

— По ваго-на-ах! — протяжно крикнув, наче проспівав, начальник ешелону.

Мельки, з-за плеча Шубіна, Вікторія побачила круглий вокзальний годинник, який показував сімнадцять двадцять.

Вона відкинула голову. Невідривно і жадібно вдивлялася у великий усміхнений рот, ямочку на підборідді, дві різкі вертикальні зморшки біля рота.

Потім швидко цілувала їх по черзі, ніби поцілунком перехрестила на прощання…

Чародійні пейзажі мелькали за вікном.

Виринало озерце з гаспидно-чорною водою і чорним каменем посередині. На такому камені треба б сидіти царівні-жабі, велично-непорушній, задумливій.

Горизонт хвилястою смугою перекреслював ялини, над якими у такт колесам погойдувався місяць.