Леонид Платов - Секретний фарватер

Однак нас не удостоїли торпеди.

Коротка черга!

Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.

Нас розстрілювали з кулеметів!

Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.

Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!

Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!

Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!

Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.

Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.

Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.

Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.

І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.

І тут з’явилися пірайї!

Вода навколо людей, що борсалися, завирувала, запінилася. Піна була кривава!..

Кулеметники вирішили перепочити. Вони спокійно стояли, спершись на свої кулемети. А пірайї докінчували за них роботу!

Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! — Нейл ударив себе кулаком по лобі: — Як це виб’єш звідси? Як?! — І, задихнувшись, тихо додав: — Хіба що кулею…

Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:

— Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..

Течія несла наші корзини до підводного човна.

Я побачив, як матрос виніс на палубу розніжку. На неї сів чоловік. Йому подали фотоапарат. Він зробив кілька знімків. Потім закурив і, заклавши ногу за ногу, почав дивитися на нас.

І я подумав: як же мені не пощастило! У свою смертну годину не побачу обличчя дружини чи друзів. Понесу з собою погляд ворога, цей огидно байдужий, крижаний погляд!

Чоловік, що сидів на розніжці, спостерігав нашу агонію біля своїх ніг так, наче ми були не люди, а хробаки…

Знову черга! Бризки води піднялися перед очима. Хтось закричав.

Більше нічого не пам’ятаю. Втратив свідомість від болю…

Коли я опритомнів, корзини погойдувалися у прибережних очеретах. Я був сам. Рана на плечі кровоточила.

Я обережно розсунув очерет. На річці не було нікого. Тільки червоні смуги пливли по сяючому випуклому плесу.

Мені здалося, що це кров. Та це було проміння заходу…

— Як же вам пощастило вибратися з тих місць?

— Мене підібрали Вогненні Мурахи.

— Ті? Яких підозрювали в каннібалізмі?

— Так. Наткнулися на мене в лісі, по якому я кружляв. Мені розповідали потім, що я кричав, плакав, комусь погрожував.

Звичайно, загинув би, коли б не Вогненні Мурахи. Джунглі Амазонки нещадні до всіх кволих, одиноких, беззбройних.

У Вогненних Мурах я пробув до осені…

— А культ бога війни? — перебив Нейла Шубін. — Чи зуміли ви проникнути в таємницю цього культу?

— Ні. Я просто не помітив його.

— Та що ви! Як так?

— Бачте, Вогненні Мурахи дуже примітивні за своїм розвитком. Вони б ніколи в житті не додумалися до такого культу! Вони вшановують дух предків, от і все. Я, звичайно, не фахівець. Може, щось проґавив. У всякому разі, кочуючи по лісу, вони старанно обходять місця, де пірнають човни, гуркочуть барабани, гаснуть і засвічуються чаклунські вогні.

— А! Комусь вигідно віднадити людей від Аракари?

— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.

До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.

При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.

Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!