В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

Вони безнадійно махали руками І відповідали:

— Ах, фрау, за війну так багато загинуло, що шкодувати за помальованими дошками і ганчірками вже не доводиться.

Тоді Руденко наважилася на останній крок: зранку зачиняла двері зсередини на величезний засув і не виходила з їдальні цілими днями. Так тривало доти, поки не стало відомо, що частини Радянської Армії підійшли до Штаблага, за два кілометри од Вільденгофа. Німецькі солдати спішно покинули маєток. А наступного ранку почався сильний артилерійський обстріл і авіаційні нальоти.

Біженці-німці, колишні слуги графині фон Шверін, люди, силоміць вигнані з багатьох країн Європи, збилися у величезних підвалах палацу. Залунали російська, німецька, французька, італійська, польська мови. Тут Руденко вперше заговорила із своїми земляками.

Вона сиділа з кутку, здригаючись од вибухів і прислухаючись до жіночого голосу.

— Ти вже потерпи трохи, Євгенчику, не бійся, рідненький. До нас снаряди не дістануть, синку. Пересидимо як-небудь. Недовго тепер залишилося — поруч вони, наші.

«Наші… Ось вона чекає їх, — думала Руденко. — А я? Чекаю я чи ні? Мабуть, все-таки, чекаю. Але що буде, що буде?..»

Надвечір обстріл припинився. Прокотилася чутка, що росіяни відійшли од Штаблага. І справді, на ранок палац знову зайняли гітлерівські підрозділи і похідний лазарет. Біженці йшли сюди майже безперервним потоком. Кімнату, що займала Руденко, вимагали звільнити, а ящики з експонатами викинути.

Ангеліна Павлівна переконувала, просила, потрясала папірцем, підписаним Роде, хоч на цей документ тепер ніхто не звертав уваги. Їй щохвилини твердили, що. треба тікати, бо палац все одно буде знищено — висаджено в повітря або зруйновано під час обстрілу.

— Росіяни побачать тут самі руїни! — раз у раз повторювали гітлерівські офіцери.

Тепер Руденко повністю усвідомила весь жах свого становища. Єдину можливість виправдати зраду — якщо могло взагалі бути їй якесь виправдання! — вона бачила у врятуванні експонатів, Руденко вирішила перенести ящики у величезний порожній льох. Але як це зробити? Самій їй не впоратися з цим.

Тоді вона звернулася з проханням до російських робітників, до тих, кого ще вчора вважала чужими, далекими, не здатними оцінити і зрозуміти значення скарбів, що їх охороняла вона, мистецтвознавець. І ці люди відгукнулись одразу. Коло понять Руденко замкнулося: німці, яких вона вважала цінителями культури, виявилися варварами. А ті, на кого вона дивилася зверхньо, — «мужики», рискуючи життям, рятували картини, яких ніколи не бачили.

Хуртовинної ночі потай вони перенесли ящики у підвал. Руденко замкнула льох. Вранці кімнату, в якій жила Ангеліна Павлівна, зайняли солдати. Речі, Документи, каталог ікон зосталися там, і врятувати їх було неможливо. Тільки маленька сумочка з радянським паспортом та німецькими посвідченнями залишилася у неї в руках.

Наступну ніч Руденко перебула у сусідній з льохом кімнатці. Тут-таки спали німецькі солдати. Ангеліна Павлівна кілька разів виходила, щоб перевірити, чи цілий замок на дверях льоху.

Вранці троє офіцерів у задимлених шинелях і пом'ятих кашкетах зажадали від Руденко відчинити льох. Вона підкорилася. Потрогавши ящики ногою, старший уривисто спитав:

— Що там?

— Картини. Ікони. Київський і Кенігсберзький музеї, — теж уривисто відповіла Руденко.

— Цінні?

— Так, так, дуже, — захапалася вона, сподіваючись, що офіцери допоможуть їй зберегти ящики.

— І все це дістанеться росіянам? — злобно спитав один з них.

— Ну, росіянам дістанеться небагато! — сердито заперечив інший, грюкнувши дверима. Руденко знову повісила замок і попленталася до своєї комірчини.

Через півгодини, підійшовши до льоху, вона з жахом побачила, що двері зірвано. Але ящики поки що стояли на місці. Робітники допомогли Руденко забарикадувати отвір різним мотлохом, зібраним у підвалі.

Незабаром нальоти радянської авіації відновилися ще з більшою силою. Гітлерівці почали відходити. Тоді Руденко прибігла до будиночка, де знайшли притулок росіяни і поляки.

— Панове! Товариші! Я прошу вас: давайте організуємо охорону палацу. Нехай одні стануть на варті зовні, інші — всередині. Зрозумійте, картини треба за всяку ціну врятувати!

— Це неможливо, пані, — відгукнувся літній поляк. — Погляньте — навколо шваби, все загачено машинами, кіньми, возами, кухнями, гарматами. Нас ніхто не підпустить до палацу. Або перестріляють, або поженуть з собою. Краще трохи переждати.