В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

— Дрібний факт. Ви ловите бліх, пане Паулюс. Втративши під Сталінградом не обозний віз, а всю знамениту шосту армію, триста тисяч чоловік, ви одержали фельдмаршальський жезл.

— От і я про це кажу. Чинами, оголошенням трауру, орденами хотіли прикрасити національну ганьбу Німеччини і приховати від німців крах націстської політики.

Фон Лаш не відповів. Здавалося, йому нічого було відповісти. Він одвернувся до вікна, вдаючи, ніби зацікавився роботою молодих робітниць у садку.

— А втім, не заздріть мені, генерале, — сказав Паулюс, — ви одержали не менш високу нагороду. — Фон Лаш повернувся до співбесідника, і його брови здивовано поповзли вгору. — Гітлер засудив вас до смерті. У наш час це так само почесно, як одержати чин фельдмаршала. Правда ж?

Лаш зрозумів іронію. Його обличчя стало злим.

— Ми змогли б вистояти, якби Гітлер не дав волі своїм вискочкам гауляйтерам! — раптом не сказав, а якось вигукнув він.

— Вважаєте, що у мене було менше причин капітулювати? Помиляєтесь. Я був на чужій землі, в полях під Сталінградом, а ви у себе на батьківщині, у першокласній фортеці з кількома тисячами важких фортечних і польових гармат, з гарнізоном в сто тридцять тисяч чоловік. Ви трималися лише три дні, а фортеця будувалася триста років. Навіщо ж тоді фортеці? Я не хочу сказати, що ви поганий генерал. Навпаки. Але генерал повинен чесно аналізувати факти.

Запала пауза.

— Наші стратеги, — фельдмаршал так вимовив це слово, що Лаш відчув, як зневажає Паулюс цих «стратегів», — поширюють думку, нібито тільки помилки і навіженство Гітлера привели Німеччину до поразки. Яке безглуздя! Я особисто брав участь у розробці плану Барбаросса. Я про це казав у Нюрнберзі… І можу вам сказати, що всі наші плани були явною авантюрою, бо ми стали знаряддям маячної політики націзму. Ні хоробрі солдати, ні талановиті генерали, ні могутня зброя, ні тим більше розумні, лагідні чи злі гауляйтери не могли запобігти катастрофі. Розробляючи план, ми чудово враховували, що кулемет, гармата в руках солдата будь-якої армії стріляє однаково, але, на жаль, не змогли зрозуміти, що люди воюють по-різному, і це залежить насамперед від того, за що вони воюють, яку мету мають перед собою, і саме в цьому, здається мені, полягає приголомшлива впертість і нищівна сила ударів росіян.

Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.

— Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.

— О генерале, у вас великі плани!

— Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!

— Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш не крутився десь поза політикою.

Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.

— Зрозумійте, генерале, — говорив далі Паулюс. — Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.

— І одержати ще одну нагороду від росіян, — роздратовано вигукнув Лаш.

— Чесність буде вам нагородою, — кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.

Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»

Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:

— Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…

Отже, розмова з Лашем не вдалася.

Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.

Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі — всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого — поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, — словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.