В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

— Там нікого немає, товаришу капітан, — втомлено мовив сержант, витираючи з чола піт. — Нікого. Але на рейках помітні сліди крові, а в одному місці прилип до підлоги… ось…

Він простяг недокурок.

Марно Сергєєв цілу ніч дзвонив черговим районних відділень міліції, даремно розбурканий ним Денисов підняв на ноги всюдисущих співробітників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, марно до світанку, а потім і вранці постові і патрулі перевіряли документи у всіх, хто хоч чим-небудь викликав їхню підозру. Злочинця не знайшли. Портфель Олега Миколайовича зник, а з ним пропала і книга з дорогоцінним планом.

Тільки наступного дня у Сергєєва сяйнула думка: треба запитати бібліотеки Німецької Демократичної Республіки і розшукати другий примірник вкраденого видання.

Через тиждень почали надходити відповіді. Вони вражали своєю одноманітністю: книга є, але плану замка в ній немає і, судячи з усього, не було взагалі. Денисов запросив до себе Сергєєва.

— Що за чортівня, Олегу Миколайовичу? Адже ви своїми очима бачили план?

Сергєєв розгублено знизав плечима. У його примірнику книги план був.

Годинник зупинився давно. А може, зовсім недавно? Час здавався то нескінченним, то миттєвим, як людське життя.

Вони давно не розмовляли. Напружуючи м'язи, намагалися якось триматися на схилі. Намацавши носками чобіт невеличкі виїмки і цупко схопившись руками за холодні рейки, друзі тоскно чогось чекали: або товариші прийдуть і визволять їх з кам'яної пастки, або сил кінець кінцем не вистачить і вони полетять у крижану воду…

Перший зірвався Соломаха.

Пальці у нього заніміли вже давно, і тільки почуття страху примушувало триматись. Але ось перед очима попливли темні, потім сліпучо-яскраві кола, на якусь мить голова запаморочилась, і Іван повільно поповз униз.

— Тримайся, Іване, допоможу! — не своїм голосом закричав Ткаченко. Він схопив товариша за комір шинелі, насилу тримаючись вільною рукою. — Зараз! — бурмотів він. — Зараз. Потерпи хвилинку.

Соломаха намацав якийсь виступ і зумів встояти — лише хвилинку, не більше. Але й цього було досить. Випустивши шинель товариша, Ткаченко однією рукою розстебнув широкий солдатський ремінь і, спустившись трохи, так, щоб не торкнутися ногами води, спритним рухом просунув кінець ременя під пасок Соломахи, потім під свій, надійно закріпивши пряжку.

— Ну, тепер будемо триматися по черзі: один тримається, другий відпочиває, — коротко пояснив він, важко дихаючи.

Знову потяглися хвилини й години, повні тривоги, страху і чекання. Спочатку хотілося курити, потім це відчуття змінилося болем у шлунку — певно, настав час вечері або й сніданку. Чи може й обіду? Лік часу втратили остаточно.

Крізь кам'яну товщу не пробивався жоден промінь світла. Не можна було уявити — день чи ніч там, на поверхні.

— Не журись, Іване, все одно наші знайдуть, командир роти, мабуть, уже всіх на ноги поставив, — заспокоював товариша Ткаченко, хоч сам мало вірив у це. — Знайдуть неодмінно. Тільки продержатись треба.

У якусь невловиму мить гачок на пряжці ременя зламався, і Соломаха знову полетів униз.

— Стій, Іване! — несамовито закричав Михайло, наче цей крик міг затримати товариша. Соломаха мовчав. Певно, він знепритомнів. Ткаченко розціпив пальці,» випустив рейки і теж шубовснув у воду.

Одного ясного весняного дня Сергєєв виїхав за завданням комісії на півострів, який з давніх часів мав назву Бальга. Майже сім століть тому тевтонські рицарі спорудили тут грізний замок — форпост для наступу на пруссів, бастіон, який став розбійницьким кублом.

Прошуміли століття, невблаганний час зорав широкими шрамами масивні стіни замка, обгриз бійниці, зруйнував деякі башти. Але й тепер фортеця здавалася грізною — темне громаддя кам'яних брил, вкритих сивим мохом.

Тримаючи у руці офіцерську планшетку з старовинним планом фортеці, Сергєєв витяг з кишені металеву рулетку і взявся до звичної для нього справи — замірювання будівлі. Він працював старанно, позначаючи на плані об'єкти — могильники, рови, бастіони. План був досить точний — всі умовні знаки його збігалися з тим, що було на місцевості.

Та незабаром Олегові Миколайовичу довелося замислитися. Чорний кружечок з написом «Бруней» [17] Колодязь (нім.). чітко вичерчений на пергаменті, відразу впадав в очі. Але там, де мав бути колодязь, Сергєєв нічого не побачив.