Леонид Тендюк - Смерть в океані

Ожила знайома з реклами сценка: гаваєць у ступі місить в'язуче місиво — готує пої. Другий з дерева вирізує фігурки. Раптом над трибунами спалахнула вогниста стрічка. Напис: «Зараз буде хула-хула. Танець виконують виключно для фотографування — пам'ять про Гавайї».

З хижки вибігли гітаристки. Одна в окулярах, у довгій блакитній сукні,— заводійка, — ступила кілька кроків і в такт музиці почала пританцьовувати. Вона то виставляла ногу вперед, то брала руки в боки, неквапно обертаючись.

Це позування перед фотооб'єктивом тривало кілька хвилин. Потім з'явилася зграйка дівчат. Вишикувавшись у ряди, вони почали танок.

Дзвенять, прядуть нескінченну пряжу гавайські гітари. А дівчата метеликами кружляють у танку. Рухи енергійні, злагоджені. Перед ними — уявні вороги, напад яких треба «відбити».

Нам подобається ця сповнена драматизму хореографія, хоч вона не йде ні в яке порівняння з танцями, які ми бачили на островах Кука, де народне мистецтво ще не втратило своєї первісної зваби.

Видовище закінчено. Я розчарований, Ерік — теж.

— Не пощастило тут, — каже він, — ходімо в море.

Дивовижний пляж Вайкікі. Дарма що сонце сипле проміння, а в повітрі — непорушність і спокій. Із гірських ущелин струменить прохолода. І, хоч на морі штиль, видно, як за кілометр од берега здіймаються гривасті хвилі. Вони виникають з океанської глибини, ще мить тому спокійної й тихої.

Ласкава, тепла вода огортає тіло. Ми з Еріком наввипередки пливемо в море. Раптом: з хвиль, із піни прибою підводяться одна, друга, третя, ще й ще людські постаті. Фантастично! Люди немов ідуть по воді,— ставши на довжелезну дошку, ковзають по океану.

Це — серфінг, тутешній вид спорту. Щоб проїхати, стоячи на дошці, хоча б десять метрів, потрібно неабияке вміння. Ми це відчули…

Он там, удалині,— певно, дно в тому місці горбиться, підводячись майже до поверхні океану, — утворюється велетенський водяний бар'єр. Щомиті, щосекунди невгамовний океан штурмує заваду. Іде за валом вал.

Перехлюпнувши через підводний бар'єр, хвилі мчать до берега. Тієї миті, коли їм вдається подолати заваду, сміливці ловлять їх і приборкують.

За рифом з'явився плавець. Він спокійно лежить на довгій, майже триметровій, схожій на лаву, дошці. З океану одна за одною плинуть хвилі, гойдають людину. Проте це не ті вали, котрі здатні помчати дошку та верхівця до берега. Потрібна хвиля висока й стрімлива. І от вона непомітно появляється. Потім, як кобра перед нападом, робить стійку, згинаючись. Ще мить— і багатотонний водяний вал мчить вперед.

Якоїсь невловної миті, коли хвиля найвища, людина на дошці раптом підводиться, випростовується на повен зріст.

Вона здолала океан, його розлючену стихію! Мов на крилах, мчить у пінявому клекоті назустріч берегу і сама здається часткою океану — могутньою й величною.

…Уранці, спустившись на пірс послабити швартові кінці, вахтовий гукнув:

— Агов, хлопці, хто там у нас з України? Он прийшов якийсь добродій, хоче зустрітися.

Ми, кілька матросів, навантажували трюм придбаною в Гонолулу провізією. Зачувши те, я хотів було кинути сітку, в яку складали мішки з картоплею, та боцман відбрив:

— Обійдуться без тебе! Он уже знайшлися інші…

По трапу на берег поспішав Гуртовенко.

Ерік також з України. До того ж він знає англійську мову. Чую, вітається з незнайомцем. Той стоїть, усміхається. Потім до Гуртовенка по-нашому:

— Не треба, товаришу, «гуд моні» та «гуд дей» — я вас і так розумію.

Він у спецівці, на голові каска — видно, щойно з роботи. Може, докер або кранівник.

Ерік запросив його на «Витязь». Вмостившись на люк трюму, про щось загомоніли.

За годину ми впоралися з вантажем, і я таки відпросився на берег.

— Гаразд, іди, — погодився боцман.

— Знайомся, — звернувся до мене Ерік, показуючи на незнайомця. — Боб Сміт.

Я потис руку.

Це був літній чоловік. Вольове, густо всіяне ластовинням обличчя. На чоло спадає огнисто-рудий чуб.

Незнайомець запитав:

— То і ви з України? — і додав: — У мене був друг українець Іван Горовий.

— А ви покажіть фото, — порадив Ерік.

Боб Сміт витяг з кишені фотокартку. На ній я побачив кілька військових — наших і американських. Вони стояли обійнявшись, веселі, молоді. Серед них, в центрі, поклавши руки на плечі стрункому лейтенантові, стояв Боб Сміт.

— Ви? — поцікавився я.

— Так, — ствердно кивнув він. — Давно це було — навесні сорок п'ятого. Поруч зі мною, — пояснив, — Ваня Горовий.