Леонид Тендюк - Смерть в океані

Дороги в океан починаються від землі, і моряки народжуються серед степу.

З давнини, з вічності виринає минуле… Русочубий хлопчина із своїми однолітками майструє очеретяні човники… Пройшла гроза, дощова смуга краєм захопила й околицю Ніжина — селище на Чернігівщині, де живе з синами — Іваном, Ананієм та малим Юрком — рано овдовілий Федір Лисянський. У ній відбилися гінкі тополі, хмаринки, що плинуть і плинуть кудись у безвість. Коли замрієшся, можна уявити, що то не тополі й не хмаринки крилаті, а вітрила океанських кораблів.

Ні, Юрко зроду не бачив моря. Батько тільки розповідав, як цар Петро Великий на Азові будував кораблі та посилав їх в чужодальні краї. А одного разу старший брат, Іван, приніс додому і дав Юркові книжку. На малюнках хлопчик побачив море — голубий неоглядний простір. Ворухнулася відчайдушна думка: і собі попливти на такому, як у книжці, кораблику, що, розкриливши вітрила, перескакував з хвилі на хвилю. Дружки покликали Юрка, і вони побігли до левади, де в глибоких рівчаках вирувала спінена дощова вода.

Ось де він, океан-море!

Мініатюрні човники, змайстровані хлопчаками, підхопив потік, виніс на широке плесо, котре розкинулося між верболозом та очеретами. Були ті човники схожі на справжні вітрильники, що загубилися в просторах океану. Хлопці дивилися, як ті пливуть і пливуть від берега. Діти степів, вони прагнули зазирнути трохи далі свого села, — ген туди, де манливо синів виднокіл. Але навіть у думках ніхто не припускав, що один з них — Юрко Лисянський — стане мореплавцем, відкривачем нових земель.

І ще уявилося мені того вечора…

Широким українським шляхом торохтів віз. Весна була рання. Уже в березні, коли Юрків батько зібрався з синами до Петербурга, вітер висушив землю. Голі руді пагорби лежали довкіл. Невесело було на душі у старшого Лисянського. От ніби й не жив, а все минуло. Дружина давно в домовині. Виросли сини. Іван, той уже парубок, скоро, мабуть, і посватається, Юрко та Ананій, хоч і пуп'янки, тепер теж не його. Старий степовик виношував думки віддати синів у науку. І таки наважився — вирушив з ними в столицю на Неві. Він оддасть синів у морський шляхетний корпус. Минуть літа, і, може, вийдуть з них люди…

Та прибульця з Малоросії холодно зустріли чиновники з Адміралтейства — колегії, яка відала і морським навчальним закладом. Збіднілий поміщик-хлібороб! Невелике цабе. Й не такі приїздять до столиці, б'ють чолом. Але попала коса на камінь: він, Лисянський, теж упертий і просто не відступить! Нарешті знайшов вихід. З допомогою впливового земляка, полковника Безбородька, добився прийому в самого адмірала Голенищева-Кутузова. Той дав розпорядження зарахувати дітей Лисянського в морський корпус.

Роки навчання. Перше плавання… А потім кровопролитна війна, в якій Юрій показав себе героєм.

І от його зоряний час. За проектом товариша Лисянського по морському корпусу Крузенштерна готувалася кругосвітня подорож. Мета її — забезпечити необхідними припасами російські колонії на Американському континенті, перевезти з Америки в Кантон сотні пудів пшениці для продажу китайським купцям і нарешті доставити в Японію російське посольство.

Росія купила в Англії два невеликих вітрильних кораблі — шлюпи. Одному з них дали ім'я «Надія», другому — «Нева». Експедицію очолив Крузенштерн. Юрія Федоровича Лисянського призначили командиром «Неви».

У серпні 1803 року кораблі вийшли з Кронштадта. Почалось перше кругосвітнє плавання.

Океанські шторми і спека тропіків. Мис Горн. Бурхлива протока Дрейка. Потім — Маркізькі острови, острів Пасхи. Кораблі йшли на Гавайї… З далини вирізьбились силуети гір. Острови. Отут, навпроти Гонолулу, де в темряві нишпорить промінь прожектора, пропливали російські вітрильники. Я пильнував судно. Так і минула ніч — віч-на-віч із морем, у спогадах про наших славетних попередників.

Коли ж сонце зависло над кратером Пуншевого келиха, а місто знову загомоніло й завирувало, — я таки впевнився, що чарлі-чаплінський фільм про зустріч по-гавайськи розповідає правду. До пірса під'їжджали на машинах, приходили пішки якісь делегації. Дівчата-полінезійки надівали нашим хлопцям на шию вінки, а солідні розпорядники тут же переконували нас, що ми повинні відвідати (звичайно ж, за "платню — в цьому і крився секрет їхньої наполегливості!) таке й таке історичне місце, побувати там-то й там.

Нам вручали візитні картки, проспекти, запрошення до різних розважальних закладів. «Якщо не побуваєте на Вайкікі,— попереджала письмово одна компанія, що відала розважальними закладами, — в ресторані, вважайте — Гавайїв не бачили»; «Запрошуємо подивитися полінезійські народні танці!»; «Ласкаво просимо до японського ресторану «Пагода», де на ваше замовлення в океанарії піймають золотих рибок і тут же засмажать»; «Тільки у нас і ніде більше!» — кликало, заманювало, тягло невідступно й настирливо.