Леонид Тендюк - Смерть в океані

«Коли на Ронгерік почав опускатися білий туман — приблизно за вісім годин після атомного вибуху, виявилося, що шкали приладів не вистачає, щоб виміряти рівень радіації.

Про радіоактивне зараження Маршаллових островів американцями стало відомо в Сполучених Штатах. Але ті, від кого все залежало, до повідомлень поставилися скептично: мовляв, нічого панікувати, а скоро радіоактивні частки почнуть розпадатися — і все минеться.»

Згідно з доповіддю американського уряду від 1982 року, кожен мешканець Маршаллових островів в середньому одержав дозу, рівну майже що 175 рад. За сьогоденними нормами, працівник ядерної електростанції може одержати біля п'яти радів на рік без загрози для здоров'я.

…І навіть через тридцять один рік після термоядерного вибуху на північній групі Маршаллових островів залишився небезпечний рівень радіації. Радіоактивні, смертоносні речовини — в рибі, кокосових горіхах та в інших їстівних плодах.

Мешканці Маршаллових островів мимоволі стали скитальцями. Вони залишають свої острови, шукають порятунку на інших. Але й там його не знаходять. У тих остров'ян, яким під час опромінення було не більше десяти років, виявилося захворювання щитовидної залози; хто був ще молодший, помирають від лейкемії.

Нескінченний біль і страждання цілих поколінь мікронезійців, сповнені трагізму розповіді про ядерну рану Мікронезії, яка не загоюється десятиріччями, прозвучали в залі Ради ООН по опіці, яка продовжує обговорення становища на підопічній території тихоокеанських островів. Про кошмарні наслідки нелюдської програми ядерних випробувань Вашінгтона, який цинічно перетворив підопічну територію в полігон ядерної смерті, а населення Мікронезії на «піддослідних кроликів» Пентагону, повідомили міжнародному співтовариству представники Еніветоку, Бікіні, Палау та інших тихоокеанських островів.

Коли Пентагон вирішив принести Бікіні в жертву своїм ядерним випробуванням, сказав від імені «Національного комітету жертв радіації» Гленн Алкалай, жителі Бікіні останніми дізнались про рішення перетворити їх атол і лагуну в ядерну мішень.

Виступаючи від імені населення атола Еніветок, його юрисконсульт Девід Андерсон підкреслив, що програма ядерних випробувань Пентагону настільки спотворила цей атол, що він уже ніколи не стане таким, яким був до того дня, коли, порушивши угоду про опіку, США використали його для термоядерних випробувань. США повинні відповісти за це порушення міжнародних законів!

Ось такі невтішні справи на білому світі. Ось перед чим нам, люди добрі, треба, згуртувавшись, стати стіною. Перед загрозою атомної смерті. Вона — не портрет з уяви, як це, може, здається гендлярам людським життям та декому з верхоглядів.

…Юльцяг моя Юльця, яким буде твоє майбутнє? Хотів би я — бажаю цього найбільше в світі! — щоб воно було безхмарне й щасливе.

…Вирушаю в черговий рейс на «Вихорі». Кажуть, двічі не можна стати в одне й те саме джерело. А виходить, можна.

Побачивши на столі в капітана план нашого рейсу, я попросив, щоб він розповів мені, де пролягатиме наш курс. Таки підемо і тими місцями, де я колись побував. Ось тобі й не можна двічі ступити!

…З нами в рейс пішов Василь Гайовий. Матрос. Допитливий, але трохи задерикуватий і насмішкуватий хлопець. Втім — працьовитий. Він чимось нагадує мене того, молодого.

…Латиняни кажуть: темпора зі фуерінт нубіла, золуз еріз, тобто: якщо настануть погані часи, ти залишишся самотнім.

Вибачте, далекі прапращури, це — брехня!! Бо коли мені справді було гірко, друзі мене не відцуралися. Вони завжди були зі мною.

І, якщо бути відвертим, то мій девіз такий: лабор омніа фінсіт імпробус. Тобто: все перемагає наполегливий труд.

Тропічна пропасниця мене відпустила. За допомогою свого вірного П'ятниці, Толстикова, я поступово одужав.

— Савелію Гудзоновичу! Савелію Гудзоновичу!

— Що таке?

— Гляньте, — показав я на океан, визирнувши з нашої висотної хижки.

У просвітах між гущавиною мангрів, що клубочилися довкруг дерева гумору, зблиснуло голубе океанське плесо. На ньому, ніби зграйка метеликів, замерехтіли вітрила.

— Човни… Тубільці залишають острів, — задумливо мовив Гудзонович. — Значить, лап-лап Тереті повів людей далі.

Ми довго проводжали поглядом вітрила, аж поки ті й зовсім не зникли за мисом далекого сусіднього острова.

«Ось так! І тут вам немає притулку, блукачі атомної доби…» — з гіркотою подумав я.