Леонид Тендюк - Смерть в океані

День за днем здоров'я моє кращало, сил прибувало.

Поки Гудзонович шастав по острову, шукаючи їстівного, я залишався в нашій хижці на гуморі.

Знічев'я читав нотатки Кузьмича.

…Кузьмич та Кузьмич! — звуть мене всі. Так, ніби я Кузьмичем і народився.

А звати мене насправді Кузьма, по батькові Кузьмич, прізвище Кузьменко. Словом, татечко подбав, аби, як мовиться, кругом бігом виходило Кузь.

Батьки взагалі щедрі на вигадки. З нами якось у рейс ходив електромеханік. Так його звали Олександр Сергійович Пушкін. Здавалось би, дивний збіг з ініціалами геніального поета. Проте з'ясувалося, ніякого збігу не було. Як він сам мені зізнався, на тому, щоб його нарекли Олександром, наполіг батько. Мати, каже, протестувала.

Так ото, повернувшися вранці до невідомого острівця, капітан нашого СРТ наказав:

— Кузьмичу, шлюпку лівого борту — на воду!

Мої хлопці-матроси хутко кинулися до кран-балки, і через кілька хвилин шлюпка вже погойдувалась на хвилях.

— Гребці в шлюпку! — знову почулася команда.

Разом з іншими в неї спустився і я.

— Протягнутися!

Четверо матросів, загребні та бакові, відштовхнувши ніс шлюпки від борту судна, надали їй ходу. Потім налягли на весла.

Все ближче й ближче до берега. А там… що там тільки діялося! П'ятеро напівголих остров'ян від радості галасували, плигали, благально простягали назустріч нам руки.

Не встигли ми причалити, як худі, виснажені, з ранами й виразками на тілі тубільці скочили у воду й попливли до шлюпки. Влетіло мені від капітана по саму зав'язку! Бо ті незнайомці мало нас не потопили, і наша посудина правим бортом таки добряче черпонула води.

П'ятеро незнайомців, без нашого дозволу на те, всілися у шлюпці, схопившись руками хто за що міг — за планшир, банки, румпель.

Що мусиш робити? Ми зрозуміли — перед нами, очевидно, потерпілі катастрофу на морі, які знайшли тимчасовий притулок на цьому голому острові. А що він голий, ми переконалися згодом, обійшовши його довкруг.

Та спочатку по рації зв'язалися з судном. Так, мовляв, і так, доповів я капітану: до нас силоміць сіло п'ятеро невідомих і, що їм не говоримо, відмовляються виходити.

— Я зараз прибуду сам! — сказав кеп. [52] Так моряки між собою звуть капітана.

Ми бачили, як на воду спускають ще одну шлюпку. Вона й припливла на підмогу.

Самі ми, не розібравшись, що до чого, не сміли брати чужих на борт свого судна, вивозити їх з острова. Інша справа, якщо це таки потерпілі. Тоді подати їм допомогу — наш обов'язок. Це передбачається й Міжнародним морським правом.

Капітан, прибувши, скоро в усьому розібрався.

— Так, — мовив він, — ці люди з розбитого корабля.

Коли вони вже були у нас на СРТ, старший штурман Жигало, як і годиться в таких випадках, розпитав їх, звідки вони, їхні прізвища — і все записав у вахтовий журнал.

Троє були японці, з порту Ямагава, що на самому півдні Кюсю, двоє — з архіпелагу Елліс, острів Фунафуті, селище Фонгафале. Прізвища японців: Ісікава Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі. Остров'яни із Фунафуті звалися Менеуа й Сінгаїтеава.

Були вони, як я вже зазначив, виснажені, з ранами на тілі, голодні й відразу ж попросили їсти. Нагодувати їх досхочу значило відправити на той світ. За цю справу взявся судновий лікар. Як ті не благали дати їм поїсти ще і ще, Олег Федосійович навідріз відмовив. І правильно зробив — інакше б померли.

Мало-помалу наші робінзони почали поправлятися.

Але, як кажуть латиняни, ерго. [53] Отже (латин.). Отже, ми оглянули острів. Був він завбільшки з футбольне поле, якщо не брати до уваги, що значну його частину займав пагорб-вулкан, маківка себто. Мініатюрний вулканчик, схожий на своїх співбратів-велетнів: кратер, на схилах потоки застиглої магми, невелика овальна западина — кальдера — збоку.

На притиснутій до води кількаметровій смузі коралового піску, що оточувала острів, росли чахлі деревця, кущисті трави. Це й була рятівна територія, пристановище для потерпілих, де вони невідь-скільки жили.

На протилежному боці вулкана-острова метрів за триста від його південного схилу з води витикалися щогли затонулого судна. Воно лежало на рифі, затиснуте лещатами коралів. Корма його осіла, ніс, навпаки, задерикувато пнувся вгору.

З тієї пастки кораблю вийти було неможливо.

Ми підпливли до нього на шлюпці, роздивилися місце катастрофи. Жертвою стихії стала японська риболовецька шхуна — на її борту, звернутому до поверхні океану, біліла назва: «Татсу-мару». Наш тралмайстер Сергій Сіренко, який не раз бував у Японії й самотужки оволодів японською, казав: «Татсу-мару» означає «Час дракона».