Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

Але Ганс не поспішав. Склянка в нього в руках, і, як кожен алкоголік, він, передчуваючи насолоду, намагався розтягти це приємне відчуття.

— У давнину був чудовий звичай — перед стратою виконувалось останнє бажання засудженого. Звичайно, це був добрий обід з вином. Але часи змінилися. Зараз розстрілюють голодних, сам так робив…

— Це ви щодо їжі? — покосивсь на нього Сіровол. — Дамо. Тут у вас у валізочці дещо є.

— Ні, ні! — закрутив головою Ганс. — Зранку сала не їм. При мені був слоїчок з м’ятними карамельками. Дайте-но зо дві. Звик закушувати м’ятними. Відбиває запах.

— Дайте йому цукерок… — сказав Петрович.

Сіровол знайшов серед відібраних у Ганса речей круглу металеву баночку, відкрив і підніс Гансові. Той, затамувавши подих, квапливо вибрав одну, жовтеньку.

— Тепер добре… Ваше здоров’я, панове!

Він випив самогон, повільно обітер губи.

— Ну що ж, умів, хлопче, гуляти, вмій і відповідати, — із загадковою усмішкою подивився на присутніх. — Ну от… Тепер усе!

Ганс розкусив карамельку, що хруснула на зубах. Обличчя його спотворила гримаса жаху, але він переміг себе, зловтішно гукнув:

— Привіт, сволота! Я все-таки обдурив вас. Ха-ха! Прощавайте! Йду! Не бачити вам Сташевського живим!

Петрович і Сіровол тривожно перезирнулися. Вони ще не розуміли, придурюється Ганс чи його слова треба сприйняти всерйоз. Першим здогадався Сіровол.

— Здається, прийняв отруту. Жовтенька цукерочка…

— Біжи по лікаря! — гукнув Петрович.

Лікар з’явився за кілька секунд, але лице Ганса вже почало синіти й на губах пухирцями проступала кривава піна. Важке тіло хилилося набік.

— Він щось їв? — спитав Прокопенко.

— Склянку горілки й отаку цукерку, — сказав Сіровол. — Але цукерочка була більша, жовтенька. Дайте йому блювотного.

Лікар подивився на Ганса і з сумнівом похитав головою.

— Не допоможе. Здається, це ціаністий калій — отрута миттєвої дії.

— Приготував, сучий син, носив з собою про всяк випадок, — розгублено промовив Петрович.

— Це я винен, — сказав Сіровол.

— А я де був?

До хати ввійшли Бородань, Колесник, Висоцький.

— То що, хлопці, закругляєтеся? — ще з порога запитав Бородань. — Чого це він? Усе ще спить?

— Отруївся… — ніяково сказав Сіровол.

— І не встигли допитати?

— Допитали, як же, — Сіровол подав командирові протокол.

— Ну й біс із ним! Тягати таке падло з собою… Гадаєте, легко було б його відправити на Велику землю? Морока тільки. Зашморг чи ціаністий калій — хіба не однаково.

— Неув’язка все-таки.

Бородань сів за стіл читати протокол допиту.

Тут Сіровол побачив свого помічника, що подавав йому якісь знаки. Юрко, помітивши, що в хаті багато людей, попросив капітана вийти в сіни.

Того ранку Сіровол, не бажаючи, аби біля його хати метушилося багато людей, доручив Коломійцеві зустріти всіх листонош на сторожовому посту й там же, на підході до хутора, затримати групу Ковалишина.

— Ну як, Юрко?

— Як і було наказано. Ковалишин теж з’явився, чекають на вас. Я хотів би доповісти…

— Провірив версію? — всміхнувся Сіровол. — Давай. Цікаво, що там у тебе виходить.

— У тому-то й справа, що нічого не виходить, — заявив Юрко збуджено. — Якщо все було так, як каже взводний, то Москальов повинен би бути застреленим на сто — сто п’ятдесят метрів далі від того місця, де він лежав. І потім ця гільза від пістолета… Якщо він вистрелив, то, природно, мав би встигнути відбігти ще хоча б на кілька кроків, а Ковалишин підняв гільзу біля трупа.

— Чому відразу цього не завважив?

— Мене смерть Москальова приголомшила…

— Виходить, Ковалишин нас обдурив?

— Обдурив, товаришу капітан. Це точно! Я навіть думаю… — Юрко замовк, не наважуючись висловити своє припущення.

— Не бійся, доказуй. Хто, по-твоєму, цей Ковалишин?

Коломієць ще більше зблід — запитання капітана підтверджувало той страшний здогад, який виник у нього після повторного відвідання галявини, де було вбито Москальова.

— Невже той, кого ми шукаємо?

Сіровол сердито кивнув головою:

— Він і є! Голка. Вколов нас уже не раз…

— Голка? Але ж цю кличку Ганс дав Москальову?

— Для того лиш, щоб урятувати й зберегти справжнього Голку.

— Значить, кепка, одягнена козирком назад, хустинка…

— Так, так, це був умовний наказ Ковалишину знищити Москальова, — підтвердив його думку Сіровол. — По-моєму, це було так…

І капітан почав викладати свою версію.

Після невдалого для гітлерівців бою біля Чорного болота й пізнішого розгрому їхнього гарнізону в Дубовлянах, Голку охопив відчай. Він усе зрозумів Зрозумів і те, що Сіровол знає про існування німецького агента в загоні й разом із своїм помічником докладає всіх зусиль, аби якнайшвидше виявити, хто і яким чином повідомляє гестапівців про бойові плани партизанів Голка знав, як нещадно розправляються гестапівці з агентами, які дають неправдиву інформацію, й тому боявся, що, перш ніж капітан Сіровол натрапить на його слід, підішлють у загін людину з наказом знищити його, Голку. І раптом появляється Москальов у кепці, одягненій козирком назад, з олівчиком за вухом і замотаним хустинкою вказівним пальцем лівої руки.