Начальник гестапо вже хотів було оголосити про своє рішення, але тут у двері постукали й до кабінету зайшов шофер Моріц. Він нерішуче зупинився біля порога, обличчя його було схвильоване, губи стиснуті. При одному погляді на Моріца гауптштурмфюрер зрозумів: той з’явився не з порожніми руками.
— Давай!
Моріц підійшов і подав начальникові якесь донесення. Гільдебрандт кивком голови звелів солдатові йти й почав обережно розгортати скручений у трубочку тоненький папірець.
У кабінеті запанувала тиша, всі зрозуміли, що одержано нове донесення, й стежили за пальцями начальника. Нарешті папірець було розгорнуто, й по губах Гільдебрандта розпливлась усмішка: “Поправка. Напад Кружно ніч суб. — нед. Г.”.
Ось воно що! Отже, загадкова історія з сумкою писаря цілковито прояснилася. Бородань не відмовився від думки негайно помститися за все, що трапилося біля Чорного болота, він лише змінив напрям передбачуваного удару й на добу продовжив підготовку до нього. Тепер уже, мабуть, варто ризикнути й підготувати для хитрого звіра надійну пастку. Гільдебрандт, наче не помічаючи присутніх офіцерів, відкинувся на спинку стільця і втупився примруженими очима в одну точку перед собою.
— Нове донесення? Дозвольте… — не витримав Белінберг і простяг руку до папірця, що лежав на столі.
— Так, так! — жваво відгукнувся гауптштурмфюрер, але тут же випередив свого помічника і взяв папір. — Панове, одержано нове повідомлення, агент робить поправку — напад буде вчинено не на Дубовляни, а на Кружно. І не сьогодні, а завтра, в ніч із суботи на неділю.
Знову настала тиша. Але вона тривала недовго, Затим почулися збуджені вигуки:
— Що ж це таке?
— Зрозуміло, зрозуміло…
— Сьогодні — одне, завтра — інше…
Гільдебрандт підвівся і з глузливою посмішкою дивився на своїх схвильованих помічників. Тепер він знав, що йому робити, й не потребував нічиїх порад.
— Панове, сьогодні ми нічого змінювати не будемо. Чекаємо нападу на Дубовляни. В інших місцях також усі наші сили перебувають у стані бойової готовності. Якщо ніч мине спокійно, мною буде віддано новий наказ. Зараз — усі на свої місця!
Гільдебрандт сам виїхав у Дубовляни. Чого на світі не буває… Бородань, видно, вагається, вибирає то один, то інший варіант, і його суперечливі накази можуть ввести в оману Голку. Треба бути насторожі.
Проте ніч минула спокійно. Гільдебрандт до світанку не спав, все складав план дій на завтрашній день, підраховував, які сили треба буде стягти під Кружно.
*
Ця ніч минула спокійно й для партизанів, якщо не рахувати маленької “енпе”. Ще ввечері всім командирам було віддано суворий наказ спостерігати за бійцями й на випадок самовільної відлучки будь-кого не зчиняти шуму, а повідомити про це в штаб. З’ясувалося, що вночі відлучався лише один боєць — Домбровський. Взводний Ковалишин доповів: Домбровський вийшов із клуні десь опівночі, а повернувся о третій годині ранку й тихенько вклався на своє місце.
— Занеси-но Домбровського в кондуїт, — сказав Сіровол своєму помічникові.
Юрко здивовано глянув на капітана. Незадовго перед цим Сіровол наказав йому занести в список осіб, що викликають підозру і підлягають перевірці, листоношу Валерія Москальова, який урятував від загибелі парашутистку. Тепер у “кондуїт” потрапляє один з найхоробріших і найнадійніших бійців — поляк Стефан Поплавський, якого прозвали “Домбровським”. Юрко знав, що за зв’язок із партизанами гітлерівці знищили всю сім’ю Домбровського.
— Невже ви і його запідозрюєте?
— Підозріння не те слово, Юрко. Я вже тобі казав… Треба просто приглянутися до Домбровського. Цієї ночі він пропадав десь майже чотири години. Зрозумів? Тільки він один зникав…
Юрко злякався, але відразу ж його очі радісно заблищали.
— Товаришу капітан, я знаю, де він був. Він до Ірки ходив.
— Що за Ірка? — здивувався Сіровол.
— Ірина — мірошникова внучка. Вітряк у них. Хороша дівчина…
— Звідки ти знаєш?
— То ж у них любов, — ніяково всміхнувся Юрко, очевидно, відчуваючи незручність від того, що зраджує чужу таємницю. — Страшна! Тільки вони ховаються з цим від діда. І взагалі від усіх. Їй же років п’ятнадцять, Ірці…
— Якщо вони ховаються, то звідки ти знаєш про це?
— Помічав, товаришу капітан. Разів зо три — чотири бачив їх разом.
— Мало що… Може, випадково зустрілися, а ти відразу: любов!..
— Їх видно, товаришу капітан, — наполягав, сяючи усмішкою, Юрко. — Закоханих… Я знаю, по очах їх впізнаю. Коли ми після Чорного болота сюди повернулись — Ірка за тином стояла: то сховається, то визирне. Побачила Домбровського — плаче й сміється. Зраділа, що живий залишився, і втекла відразу.
Читать дальше