Ілля Ільф - Дванадцять стільців

— Злодій, злодій!

— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.

Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.

— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі

— Пробі!! — заголосила вдова.

Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.

На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.

Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки.

Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом.

Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів.

Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння.

Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом.

— Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші.

— Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал…

Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями.

Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:

— «Балада про гангрену».

— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.

Ляпіс негайно задекламував:

Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.

— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?

Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.

У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно.

— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..

— Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: «Останній лист». От…

Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою.

— Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку.

— У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений.

— Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію.

— А чому ви не хочете листоноші?

— Хай полежить. Ми його беремо умовно.

Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя.

Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра».

— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву».

— І зайця, — сказав конкурент.