
Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород.
— До чого дожились, — іронічно сказав Полєсов, — учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати.
Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття:
— Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!..
— Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори «Загальної Електричної Компанії» лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде… Жах! А решта моторів — харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився…
Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найбільш неповороткий і частіше за інших осоромлювався. Причиною цього була його надміру запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку № 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по закутках якого лежали купами проколоті камери, подерті протектори «Треугольник», руді замки — такі величезні, що ними можна було замикати міста, — м'які баки на пальне з написами «Indian» і «Wanderer», дитяча ресорна колясочка, навіки заглохла динамка, гнила шкіряна сириця, промащене клоччя, стертий наждачний папір, австрійський багнет і безліч подертого, гнутого і давленого мотлоху. Замовники не находили Віктора Михайловича. Віктор Михайлович уже десь давав розпорядження. Йому було не до роботи. Він не міг спокійно бачити биндюжника, куди б той не їхав з вантажем — у свій чи чужий двір. Полєсов одразу ж виходив у двір і, склавши руки на спині, презирливо спостерігав поведінку візника. Нарешті серце його не витримувало:
— Хто ж так заїздить? — кричав він, жахаючись. — Завертай!
Переляканий візник завертав.
— Куди ж ти завертаєш, мордо?! — страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня. — Надавали б тобі за старих часів ляпасів, тоді б завертав.
Покомандувавши так з півгодини, Полєсов збирався був уже вернути до майстерні, де дожидав його неполагоджений велосипедний насос, але тут спокійне життя міста звичайно знов порушувало яке-небудь непорозуміння. То на вулиці зчіплювались осями вози, і Віктор Михайлович показував, як найкраще і найшвидше їх розчепити; то міняли телеграфний стовп, і Полєсов перевіряв його перпендикулярність до землі власним, спеціально винесеним з майстерні виском: то, нарешті, проїздила пожежна команда, і Полєсов, схвильований звуками труби і попеліючи від полум'я неспокою, біг за колісницями.
Однак вряди-годи Віктора Михайловича настигала стихія реальної дії. На кілька день він ховався в майстерню і мовчки працював. Діти вільно бігали по двору і кричали що хотіли, биндюжники описували у дворі які завгодно криві, вози на вулиці загалом переставали зчіплюватись, і пожежні колісниці та катафалки самотньо котили на пожежу, — Віктор Михайлович працював. Одного разу, після такого запою, він вивів у двір, як барана за роги, мотоцикл, складений зі шматочків автомобілів, вогнегасників, велосипедів і друкарських машинок. Мотор на півтори сили був вандерерівський, колеса давидсонівські, а решта головних частин уже давно втратила фірму. З сідла звисав на шпагатику картонний плакат «Проба». Зібрався натовп. Не дивлячись ні на кого, Віктор Михайлович закрутив рукою педаль. Іскри не було хвилин десять. Потім почулося залізне чавкання, прилад затремтів і оповився брудним димом. Віктор Михайлович кинувся в сідло, і мотоцикл, набравши шаленої швидкості, виніс його через тунель на середину бруку й одразу ж спинився, наче підтятий кулею. Віктор Михайлович збирався був уже злізти і обревізувати свою загадкову машину, як раптом вона дала задній хід і, пронісши свого творця через той самий тунель, зупинилась на вихідному пункті — посеред двору, буркітливо ахнула й вибухла. Віктор Михайлович уцілів чудом і з уламків мотоцикла в черговий запійний період змайстрував стаціонарний двигун, що вельми був подібний до справжнього, але не працював.
Читать дальше