Ілля Ільф - Дванадцять стільців

— У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.

— Здрастуй, Тихоне, — змушений був сказати Іполит Матвійович, — я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!

Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах печеного, не дав двірникові й писнути.

— Чудово, — сказав він, скосивши око, — ви не з Парижа. Звичайно, ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.

Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те, що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.

Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:

— Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?

— Не чув, — нервово відказав Іполит Матвійович.

— Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..

— Що за нісенітниця! — скрикнув Іполит Матвійович. — Які хустки? Я приїхав не з Парижа, а…

— Чудово, чудово! З Моршанська.

Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.

— Ну, знаєте, я піду, — сказав він.

— Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитись. ДПУ до вас само прийде.

Іполит Матвійович не знайшов, що відказати, розстебнув пальто з потертим оксамитовим коміром і сів на лаву, недоброзичливо поглядаючи на Бендера.

— Я вас не розумію, — сказав він ледве чутним голосом.

— Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.

Остап озув на голі ноги апельсинні штиблети, пройшовся по кімнаті і почав:

— Ви через який кордон? Польський? Фінляндський? Румунський? Дорога, мабуть, штука. Один мій знайомий переходив недавно кордон, він живе в Славуті, по наш бік, а батьки його дружини — по той бік. У родинній справі розсварився він із жінкою, а вона з амбітної фамілії. Плюнула йому в пику і втекла через кордон до батьків. Цей знайомий посидів днів зо три сам і бачить — справа кепська: обіду нема, в кімнаті бруд, і вирішив помиритися. Вийшов уночі і пішов через кордон до тестя. Тут його прикордонники і взяли, пришили діло, посадовили на шість місяців, а потім виключили з профспілки. Тепер, кажуть, жінка прибігла назад, дурепа, а чоловік у бупрі сидить. Вона йому передачу носить… А ви теж через польський кордон переходили?

— Слово честі, — мовив Іполит Матвійович, відчуваючи несподівану залежність від балакучого молодика, що став йому на дорозі до діамантів, — слово честі, я підданий РРФСР. Врешті-решт я можу вам показати паспорт…

— За сучасного розвитку друкарської справи на Заході надрукувати радянський паспорт — це така дурниця, що про це смішно говорити… Один мій знайомий доходив до того, що друкував навіть долари. А ви знаєте, як важко підробити американські долари? Там папір з такими, знаєте, різнобарвними волосинками. Треба дуже добре взнати техніку. Він вдало спускав їх на московській чорній біржі; згодом виявилось, що дід його, відомий валютник, купував їх у Києві і звівся нінащо, бо долари були все-таки фальшиві Отже, із своїм паспортом ви теж можете прогадати.

Іполит Матвійович, розгніваний тим, що замість енергійно шукати діаманти він сидить у смердючій двірницькій і слухає теревені молодого нахаби про темні справи його знайомих, ніяк, проте, не наважувався піти. Він відчував неймовірний страх на саму згадку про те, що невідомий молодий чоловік рознесе по цілому місту, що приїхав колишній предводитель дворянства. Тоді— всьому край, а може, іще і посадять.

— Ви все-таки нікому не кажіть, що мене бачили, — благально сказав Іполит Матвійович, — можуть і справді подумати, що я емігрант.

— От! От! Це конгеніально! Насамперед актив: є емігрант, що повернув до рідного міста. Пасив: він боїться, що його заберуть у ДПУ.

— Я ж вам тисячу разів казав, що я не емігрант.

— А хто ви такий? Чому ви сюди приїхали?

— Ну, приїхав з міста N у справі.

— У якій справі?

— Ну, в особистій справі.

— І після цього ви кажете, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий так само приїхав…

Тут Іполит Матвійович, доведений до розпачу історіями про знайомих Бендера і бачачи, що його не зіб'єш з пантелику, скорився.

— Добре, — сказав він, — я вам все поясню. «Врешті-решт без помічника важко, — подумав Іполит Матвійович, — а пройдисвіт він, здається, неабиякий. Такий може стати в пригоді».