Ілля Ільф - Дванадцять стільців

Остап став далеко метушливіший, ніж досі. Шанси на розшук скарбів збільшились без міри.

— Потрібні гроші на подорож до Владикавказа, — сказав Остап. — Звідти ми поїдемо в Тифліс автомобілем по Воєнно-Грузинській дорозі. Чарівні краєвиди! Чудовий пейзаж! Чудесне гірське повітря! І в фіналі — сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок. Є сенс продовжувати засідання.

Але виїхати з Мінеральних Вод не так уже й легко. Вороб'янінов показав себе бездарним залізничним зайцем, і що спроби його сісти в поїзд кінчилися безрезультатно, довелось йому виступити біля «Квітника» в ролі колишнього попечителя навчальної округи. Це мало вельми малий успіх. Два карбованці за дванадцять годин важкої і принизливої роботи. Сума, проте, достатня на проїзд до Владиказказа.

У Беслані Остапа, що їхав без квитка, зігнали з поїзда, і великий комбінатор нахабно біг за поїздом верстви три, погрожуючи ні в чім неповинному Іполитові Матвійовичу кулаком.

Після цього Остапові пощастило скочити на приступку поїзда, що повільно підтягався до Кавказького хребта. З цієї позиції Остап з цікавістю поглядав на розгорнуту перед ним панораму Кавказького гірського пасма.

Була четверта година ранку. Гірські верховини засяяли темно-рожевим сонячним світлом. Гори не сподобались Остапові.

— Занадто багато шику, — сказав він. — Дика краса. Фантазія ідіота. Нікчемна річ.

Біля владикавказького вокзалу приїжджих дожидав великий одкритий автобус Закавтопромторгу, і ласкаві люди говорили:

— Хто поїде Воєнно-Грузинською дорогою, тих у місто веземо безкоштовно.

— Куди ж ви, Кисо, — сказав Остап. — Нам в автобус. Нехай везуть нас безкоштовно.

Підвезений автобусом до контори Закавтопромторгу, Остап, однак, не поспішав записатись на місце в машині. Жваво розмовляючи з Іполитом Матвійовичем, він милувався підперезаною хмарами Столовою горою і, вважаючи, що гора справді подібна до столу, поквапно пішов геть.

У Владикавказі довелося просидіти кілька днів. Але всі спроби дістати гроші на проїзд Воєнно-Грузинською дорогою або зовсім не давали наслідків, або давали кошти, яких вистачало лише для денного прожитку. Спроба брати з громадян гривеники не вдалася. Кавказький хребет був такий високий і видний, що брати за показ його гроші не було ніякої змоги. Його було видно мало не звідусіль. А інших красот у Владикавказі не було. Що ж до Тереку, то протікав він повз «Трека», за вхід куди гроші брало місто без допомоги Остапа. Збирання милостині, що його вчинив Іполит Матвійович, дало за два дні тринадцять копійок.

— Годі, — сказав Остап, — вихід один: іти до Тифліса пішки. За п'ять днів ми пройдемо двісті верстов. Нічого, папаня, чарівні гірські краєвиди, свіже повітря!.. Потрібні гроші на хліб та любительську ковбасу. Можете додати до свого лексикону кілька італійських фраз, це вже як собі хочете, але надвечір ви повинні назбирати щонайменше два карбованці! Обідати сьогодні не доведеться, дорогий товаришу. Ой леле! Кепські шанси…

На світанку концесіонери перейшли місток через Терек, обійшли казарми і заглибились у зелену долину, по якій ішла Воєнно-Грузинська дорога.

— Нам пощастило, Кисо, — сказав Остап, — вночі падав дощ, і нам не доведеться ковтати пилюку. Дихайте, предводителю, чистим повітрям. Співайте. Згадуйте кавказькі вірші. Поводьтеся як годиться!..

Але Іполит Матвійович не співав і не згадував віршів. Дорога йшла вгору. Ночі, перебуті під голим небом, нагадували про себе кольками в боці, тягарем у ногах, а любительська ковбаса — постійною і болісною згагою. Він ішов, похилившись набік, держачи в руці п'ятифунтовий хліб, загорнутий у владикавказьку газету, і ледве тягнучи ліву ногу.

Знову іти! Цього разу у Тифліс, цього разу найкращою у світі дорогою. Іполитові Матвійовичу було однаково. Він не дивився обабіч, як Остап. Він зовсім не помічав Тереку, який починав уже гриміти на дні долини. І тільки осяяні сонцем льодові вершини щось неясно йому нагадували: чи то блиск діамантів, чи то кращі глазетові домовини майстра Безенчука.

Після Балти дорога ввійшла в ущелину і рушила вузьким карнизом, висіченим у темних урвистих скелях. Спіраль дороги в'юнилась угору, і ввечері концесіонери опинилися на станції Ларс, за тисячу метрів над рівнем моря.

Переночували в бідному духані задарма і навіть дістали по склянці молока, зачарувавши хазяїна та його гостей карточними фокусами.

Ранок був такий чарівний, що навіть Іполит Матвійович, овіяний гірським повітрям, почав ступати бадьоріше, ніж учора. За станцією Ларс одразу ж встала грандіозна стіна Бічного хребта. Долина Тереку замкнулась тут вузькими тіснинами. Пейзаж ставав дедалі похмурішим, а написи на скелях численнішими. Там, де скелі так здавили течію Тереку, що прогін моста дорівнює лише десяти сажням, концесіонери побачили стільки написів на скелястих стінках ущелини, що Остап, забувши про величність Дар'яльської ущелини, закричав, намагаючись перебороти гуркіт і стогони Тереку: