Михаил Пархомов: Чорні дияволи

— Відставити!

Незважаючи на золоті нашивки на кітелі і високе командирське звання, кавторанг був такий же, як оті засмаглі хлопці, що стояли в шеренгах навпроти нього, і відчував те саме, що й вони. Тому, знизавши плечима, наказав принести список особового складу.

— Андрієнко — крок уперед. Арабаджі, Бєлкін…

Мічман вимовляв усі прізвища високим голосом, який раз по раз зривався, і тривога Нечая, котрий напружував слух, зростала щохвилини. Ось уже дійшла черга й до Шкляра. «Семен Семенович Шкляр» — так назвав він себе, коли вони були ще у флотському екіпажі. І це тоді всіх розсмішило. А Кость Арабаджі охрестив його Сеня-Сенечка, і це прізвисько прилипло до матроса. Він був одним з останніх у списку. За ним мічман назвав ще прізвище старшини другої статті Федора Яценка. І замовк.

Все!.. У Нечая виступив піт. Як же так? Вони підуть, а він, Нечай, залишиться. Ноги Нечая приросли до палуби, ніби на нього наділи свинцеві водолазні калоші. Як же так?

Гірка образа підступила до горла. Він стояв у шерензі, але довкола нього була ніби порожнеча І тут він несподівано почув голос Костя Арабаджі.

— Товаришу капітан другого рангу, дозвольте звернутися… — сказав Кость. — Помилочка вийшла. А як же Петро Нечай? Адже він одесит, це всім відомо.

— Нечай? — командир задумався. — Так, кажеш, помилочка вийшла? Що ж, твоя правда. Кожен має право захищати своє місто, свій дім. — Він обернувся до мічмана, який стояв у нього за спиною. — Допишіть Петра Нечая.

І знову день став сонячний, світлий, і веселі зайчики застрибали з хвилі на хвилю, і Нечай почув гаркаві голоси чайок, а потім, опинившись поруч із Костем Арабаджі, непомітно потиснув йому руку.

їх зарахували в одну роту. Нечая, Костя, Якова Бєлкіна і Сеню-Сенечку. Народ там підібрався підходящий, меткий і веселий. Хто з крейсера «Коминтерн», а хто з есмінців. І з командиром їм теж пощастило. Високий насмішкуватий лейтенант відрекомендувався їм незвично. Пройшовшись перед строєм з закладеними за спину руками, він раптом різко зупинився. «Лейтенант Гасовський, — сказав він. — Прошу любити й поважати. Інакше… Інакше, добра не ждіть. Ви мене зрозуміли?»

Кілька днів минуло в нестерпному чеканні. Потім вони навантажились на двотрубний «Днепр». Раніше це було мирне учбове судно,

Нечай його добре знав. Зараз воно ошкірилося дрібнокаліберними зенітками, встановленими біля капітанського містка і на кормі, і прибрало грізного вигляду. Біля зеніток стояли мовчазні матроси в брезентових робах з протигазними сумками через плече. Вони вдивлялися в горизонт. І море, і небо були ворожо темні.

Розмістилися в кают-компанії. Було чути, як натужно дихає парова машина. Севастополь повільно віддалявся, опускаючись усе нижче й нижче. Усі мовчали. І тут з'явився Гасовський.

— Розібрати пояси! — наказав він. — Мерщій!..

Коркові пояси були звалені на купу. Нечай подивився в той бік. Він не думав про небезпеку. Хіба не однаково?

— На біса вони нам, ці пояси? — огризнувся Кость Арабаджі. — Ми, лейтенанте, уже сьорбнули моря. Тут усі вміють плавати.

— Он як? — Гасовський нагнувся і, мружачись, подав Костеві корковий пояс. — Прошу надіти.

Його голос залишився рівним, спокійним, але Костеві досить було побачити його очі, що стали темними, майже шаленими, і він одразу підкорився. Кость, нічого не вдієш, зітхнув і надів пояс. Війна!..

А в ілюмінаторах синіло море. «Днепр» ішов швидко, і було чути, як за бортом струмує вода Говорити не хотілося. Зчепивши пальці на потилиці, Нечай лежав і думав про Ганнусю, з якою не встиг попрощатися, і про те, що невдовзі знову побачить Одесу, в якій народився і виріс. Там, в Одесі, були його сестричка і мати.

— Семене, чого ти мовчиш? — Кость Арабаджі повернувся до Шкляра. — Краще б заспівав.

— Щось не хочеться, — Сеня-Сенечка зітхнув.

— А ти через не можу. Душа просить.

— Відчепись, — Яків Бєлкін заступився за Сеню-Сенечку. — Дай помовчати людині.

— Так я ж не для себе… — виправдувався Кость. — А втім, як хочете…

І теж замовк, міцно стуливши губи.

Берег показався вранці. Це була Одеса, його рідна Одеса. Завзята, одчайдушна, безтурботна навіть у горі, пропахла бичками і терпким молдавським вином, цнотлива й безсоромна водночас. Сходи, колонади, будинки… Тільки що це? Раніше ці будинки радували своєю святковою білістю. Так по якому ж праву вони взялися струпами брудних плям? А вікна!.. Де вони, веселі одеські вікна, що споконвіку віддзеркалювали тиху, ласкаву синяву неба і моря? Їх немає. Хтось поплямив їх чорною фарбою.