Михаил Пархомов - Чорні дияволи

— Зрозуміло!.. — Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. — Дозвольте діяти?

— Потім доповіси, — сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. — Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.

Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці — піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?

— Ейн, цвей, дрей… — сказав Гасовський і клацнув пальцями. — Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.

— Я… — схопився Кость Арабаджі.

— І я…

— Добре, добре… — Гасовський замахав руками. — Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.

Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.

Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.

По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, — за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.

Та цього разу їм не пофортунило.

Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.

Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче.

Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»

Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав:

— Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!..

З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем — а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг.

Потім, коли вони відповзли метрів на двісті і скотилися в глибоку снарядну воронку, щоб трохи відсапнути. Гасовський сказав йому:

— Щоб це було востаннє. Мені набридли твої вибрики. Тим більше, що я тебе не примушував.

— Домовилися, лейтенанте. Замнемо для ясності… — промимрив Костя, коли зрозумів, що його ніхто не підтримає.

Тоді Гасовський сказав, зітхнувши, що, нічого не вдієш, візит до румунів доведеться повторити. Може, завтра. Це навіть на краще. Тепер вони знають, де кулемети.

— Ти їх бачив? — запитав Сеня-Сенечка.

— Авжеж, я ще не сліпий, — образився Кость Арабаджі. — Їх там два, поряд.

— Точно, — підтвердив Гасовський. — Ну, відсапнули?

— Неохота повертатися з порожніми руками, — знову зітхнув Кость і прошепелявив — Зашміють хлопці.

— Дарма, гарно сміється той, хто вміє сміятися, — повчально сказав Гасовський.

Повезло їм, одначе, тільки через ніч. Нічийну зону вони подолали без пригод. Місцевість знайома, все відрепетирували… Перевернувшись на спину, Нечай підняв ножиці і заклацав ними. У прохід, звиваючись, полізли Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка, який не відставав від Костя й на крок. Позаду сопів Яків Бєлкін.

Патефон уже не грав. Солдати спали. Вартовий сидів на патронному ящику і, намагаючись розігнати сон, щось бурмотів під ніс. Йому дуже хотілося спати, і він раз по раз клював носом, а потім мерзлякувато здригався. Коли Кость Арабаджі, вибравши момент, скочив йому на спину, вартовий тільки скрикнув і одразу ж захрипів.