Михаил Пархомов - Чорні дияволи

Коли розвиднилось, у безхмарній високості, ніби усвідомлюючи свою безкарність, повільно й статечно з'явилися з боку сонця ворожі літаки. Скільки їх? Нечай збився з ліку. Літаки йшли прямо, не звертаючи з курсу, а потім — одразу! — клюнувши носами, пірнули, наповнюючи все довкола нестерпним дзвоном металу.

Нова серія близьких вибухів струсонула землю. Таких близьких, що із щілин між дошками, якими були обшиті стіни окопу повного профілю, посипався пісок. Смерть, здавалося, була вже не тільки навколо, але й поруч. Вона підступала ближче й ближче…

А треба ж було примусити себе підвестися, стати на ноги. Після того, як ворожі літаки відбомбили передній край, після артилерійської підготовки, румуни пішли в атаку.

Їдке, строкате полум'я ударило Нечаєві в обличчя, засліпило, і мигтіння цього близького вогню обпалило йому вії. Але він уже стояв на повний зріст і не було такої сили, яка зрушила б його з місця, кинула навзнак. А навколо все горіло Навіть те, що звичайно горіти не може. І плавилося, і рушилося, і сплющувалося. Земля і залізо. Трава і камінь. А він стояв.

Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…

Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..

Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.

А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4

Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.

Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.

Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.

Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.

— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.

— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.

З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.

Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..

— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.

— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.

— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?

— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?

— Хіба не видно?

— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.