Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Гаразд, тоді давайте наказ вирушати.

— Дозвольте мені зробити ще одне зауваження, — знову озвався майор.

— Кажіть, Мак-Наббсе.

— Хоч ми цілком певні свого успіху в Австралії, я гадаю, нам усе ж не завадило б зупинитись на день чи два на островах Трістан-да-Кунья й Амстердам. Вони лежать на нашому шляху й не зроблять його анітрохи довшим. Це дало б нам змогу дізнатися, чи не залишилося там якого сліду “Британії”.

— Майоре, ви надто недовірливі! — вигукнув Паганель.

— Я дбаю головне про те, аби нам не довелося повертатися тим же шляхом, коли випадком Австралія не виправдає наших сподівань.

— Така завбачливість, мені здається, цілком слушна, — зауважив Гленарван.

— Та й я не збираюсь відраджувати вас од неї, — сказав Паганель, — зовсім навпаки.

— Ну що ж, Джоне, — мовив Гленарван, — беріть курс на острови Трістан-да-Кунья.

— Негайно даю наказа, сер, — відповів капітан і зійшов на свій місток, в той час як Роберт і Мері Грант палко дякували Гленарванові.

Невдовзі “Дункан” віддалився од американського берега й попрямував на схід, розтинаючи своїм міцним форштевнем хвилі Атлантичного океану.

Якби яхта йшла вздовж екватора, то сто дев’яносто шість градусів, які відмежовують Австралію від Америки, чи, скоріше, мис Бернуїллі від мису Коррієнтес, становили б відстань в одинадцять тисяч сімсот шістдесят географічних миль. Та коли дотримуватися тридцять сьомої паралелі, ці сто девяносто шість градусів становлять, внаслідок кулястої форми Землі, лише дев’ять тисяч чотириста вісімдесят миль. Між американським узбережжям і архіпелагом Трістан-да-Кунья — дві тисячі сто миль, і Джон Манглс сподівався пройти їх за десять днів, якщо судно не затримають зустрічні вітри. Отож він був дуже задоволений, коли надвечір вітер помітно стишився, а потім взагалі змінив напрямок, і “Дункан” дістав повну змогу продемонструвати знову свою блискучу швидкість.

Життя на “Дункані” пішло своїм звичайним плином. Здавалось, ніхто й не залишав яхти на цілий місяць. Замість вод Тихого океану струміли води Атлантичного, а всі морські хвилі схожі між собою, якщо не зважати на деякі відтінки. Ті сили природи, котрі нещодавно піддали мандрівників жорстоким випробуванням, тепер неначе об’єдналися, щоб сприяти їхньому плаванню. Океан був спокійний, подував погожий вітер, і, надимаючись під західним бризом, вітрила допомагали невтомній парі, ув’язненій в котлах.

Отож цей перехід минув швидко, без будь-яких прикрощів і лихих пригод. Всі з надією очікували австралійського берега. Сподівання заступила впевненість. Про капітана Гранта говорили так, наче яхта йшла по нього у якийсь визначений порт. На “Дункані” вже приготували йому каюту — її звільнив містер Олбінет, перебравшись до дружини, — й дві койки його товаришам. Мері Грант відчувала справжню втіху, прибираючи й прикрашаючи батькову каюту власними руками. Вона містилася поруч тої славнозвісної каюти номер шість, яку замовив був на “Шотландії” Жак Паганель. Вчений-географ сидів тут, зачинившись, майже цілісінький день. Він працював од ранку до вечора над науковим твором, котрий звався: “Незвичайні враження географа в аргентинській пампі”. Часом його друзі чули, як він схвильовано проказував уголос свої вишукані періоди, перш ніж звірити їх білим аркушам. І не раз зраджував він Кліо, музу історії, благаючи натхнення в божественної Калліопи, володарки епічної поезії. А втім Паганель і не крився з тим, що цнотливі дочки Аполлона залюбки покидають заради нього верхів’я Парнасу чи Гелікону [56] Парнас, Гелікон — гори в Греції, де, за грецькою міфологією, яшли бог поезії Аполлон і музи — покровительки мистецтв. . Леді Гелена висловила йому своє щире захоплення, а майор поздоровив ученого з цими відвідинами.

— Головне, мій любий Паганелю, — казав він, — стережіться вашої неуважності. Якщо вам, бува, спаде на думку студіювати австралійську мову, то не беріться її вивчати за китайською граматкою.

Отже на борту яхти все йшло чудово. Лорд і леді Гленарван з цікавістю спостерігали Джона Манглса й Мері Грант. А як юну пару не було за що ганити і Джон Манглс нічого не казав, то найкраще було полишити їх на самих себе.

— Що подумав би капітан Грант! — сказав якось Гленарван дружині.

— Він подумав би, мій любий Едварде, що Джон гідний Мері, і не помилився б, — відповіла леді Гелена.