Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Тільки-но втікачі видерлись на дерево, як його сполохане птаство пурхнуло на горішні віти, галасливо протестуючи проти такого наглого загарбання їхньої домівки. Пташок, котрі й собі знайшли притулок на самітному омбу, виявилась сила-силенна; тут були дрозди, шпаки, ізаки, ільгуерос, а надто колібрі піка-флор з яскраво-барвистим пір’ячком. Коли вони знялися, видалось, наче подувом вітру обтрусило з дерева всі квітки.

Отаке було пристановище, котре судилось маленькому загонові Гленарвана. Ледь забравшись на дерево, малий Грант і моторний Вільсон миттю злізли аж до верховіття і, розсунувши густе зелене листя, окинули поглядом неозорий небокрай. З усіх боків їх оточувало створене повінню море, й око, вдивляючись в далечінь, не могло осягнути його меж. Жодне дерево не здіймалось над водою, лише самітне омбу здригалось під натиском хвиль, що лютували навкруг. Удалині стрімка течія несла з півдня на північ вирвані з корінням дерева, покручене віття, солому з покрівель зруйнованих ранчо, бантини, знесені водою з дахів естансій, трупи затонулих тварин, закривавлені шкіри і, на хисткому дереві, цілу родину ягуарів, що люто гарчали, чіпко вхопившись пазурами в цей ненадійний пліт. Вільсонову увагу притягла ледь вловима малесенька чорна цятка на самому обрії: то були відважний Талькав і його вірна Таука, що вже зникали з очей.

— Талькаве, друже мій, Талькаве! — закричав Роберт, простягаючи руку до них.

— Він урятується, — впевнено мовив Вільсон. — А тепер повернімось униз.

За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них — як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання ґрунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала — видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Гленарван.

— Мостити собі кубельце, хай йому біс! — весело озвався Паганель.

— Мостити кубельце! — вигукнув Роберт.

— Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!

— Гаразд, — мовив Гленарван, — а хто ж нам дасть щось подзьобати?

— Я, — сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

— Пізнаю вас, Мак-Наббсе! — вигукнув Гленарван. — Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!

— Адже було ухвалено не тонути, — відповів майор, — не заради того, щоб померти з голоду!

— І я подбав би про харч, — сказав простодушно Паганель, — якби не був такий неуважний!

— А що в цих саквах? — поцікавився Том Остін.

— Харч на два дні, — відповів Мак-Наббс.

— Чудово! — мовив Гленарван. — Сподіваюсь, за добу води поменшає.

— Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, — додав Паганель.

— А тепер найперший наш обов’язок — поснідати, — оголосив Гленарван.

— Спочатку треба підсушитись, — зауважив майор. — А де ж узяти вогню? — запитав Вільсон.

— Овва! Розкласти та й годі, — відказав Паганель.

— Де?

— Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

— А з чого?

— З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

— Але як його підпалити? — спитав Гленарван. — З нашого трута стала мокра губка.

— Обійдемось і так, — сказав Паганель. — Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, — і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

— Я! — вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь — а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, — він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.