Жюль Верн - Діти капітана Гранта

З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!

Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.

Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.

Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?

О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?

Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.

Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна… нас урятовано… Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!

Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.

Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.

— Капітане, — вигукнув він, — скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?

Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!

— Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? — спитав Паганель.

— Звичайно, — відповів Гаррі Грант, — бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.

— Що ж то були за слова? — поспішно спитав Гленарван. — Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!

— Я готовий вдовольнити ваше прохання, — відповів Гаррі Грант, — адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?

— Хіба ж вони не цілком однакові? — вигукнув Паганель.

— Однакові, за винятком одного тільки слова.

— Ну, то прочитайте нам французький документ, — попрохав Гленарван. — Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.

Ось він, — мовив Гаррі Грант, — слово в слово:

“ 27 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з Глазго загинуло за тисячу п’ятсот миль від Патагонії, в Південній півкулі. Діставшись до берега, двоє матросів і капітан Грант опинились на острові Табор …”

— Що?! — скрикнув Паганель.

“ Там, — цитував далі Гаррі Грант, — зазнаючи безнастанно жахливих злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11? широти. Подайте їм допомогу, бо вони загинуть ”.

Паганель зненацька схопився на ноги; не в силі стримуватися далі, він вигукнув:

— Як це так острів Табор? Адже це острів Марії-Терези!