Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Гленарван зробив цю розвідку вкупі з вірним Джоном Манглсом. Господар готелю “Вікторія” дав їм пару верхових коней, і вони вирушили на північ дорогою, яка огинала Туфолдську затоку.

Сумна то була мандрівка. Гленарван і капітан Джон їхали мовчки. Але вони добре розуміли одне одного — обох мучили ті самі думки, та сама тривога. Пильно вдивлялись у скелі, поточені морем. Вони не мали потреби ні про що розпитуватися, ні на що відповідати.

Уважаючи на Джонову пильність і кмітливість, можна не сумніватися: на узбережжі не зосталось жодного куточка, не дослідженого якнайретельніше. Вони старанно оглянули геть усі бухточки, положисті пляжі й піщані крайки берегів, куди приплив, хоч і помірний у цих місцях, міг викинути якийсь уламок. Але вочи не знайшли жодної вказівки, що вимагала б поновити тут розшуки, ніяких слідів катастрофи “Британії”.

Не полишив по собі жодного сліду й “Дункан”. Вся ця прилегла до океану місцевість була пустельна.

Однак Джон Манглс запримітив неподалік од берега очевидні залишки якогось табору — згаслі рештки багаття, котре палало тут ще недавно під самітною купою дерев. Може, кілька днів тому тут зробило стоянку якесь кочове тубільне плем’я? Але ні, бо на очі Гленарванові потрапила одна річ, яка беззаперечно доводила: цю частину побережжя відвідали каторжники.

То була жовто-сіра, зношена й полатана матроська куртка — зловісне лахміття, покинуте як непотріб під деревом. На ній стояло тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжник давно зник, але мерзенне канцур’я промовляло за нього. Ця ліврея злочину, що правила за одіж якомусь негідникові, тепер гнила на відлюдному березі.

— Бачите, Джоне! — мовив Гленарван. — Ясно — тут побували каторжники! А наші бідолашні товариші з “Дункана”…

— Так, — глухо озвався Джон Манглс— Очевидно, їм не дали висісти на берег, вони загинули…

— Мерзотники! — вигукнув Гленарван. — Хай вони тільки потраплять мені до рук, я помщуся за мою команду!

Гленарванове обличчя посуворішало з горя. Кілька хвилин він вдивлявся в безмежні океанські простори, немов шукаючи останнім поглядом судно, що загубилось серед хвиль. По тому очі його згасли, лице прибрало звичайного виразу, і, не зронивши слова, він повернув коня й помчав щодуху до Ідена.

Залишилось іще викбвати одну формальність — повідомити констебля про останні події. Таку заяву зроблено цього ж вечора Томасові Бенксу. Складаючи протоколе, службовець поліції ледь міг приховати своє задоволення. Він був просто у захваті, що Бен Джойс зі своєю зграєю десь поділись. Усе місто поділяло його радість. Каторжники щойно покинули Австралію, правда, після нового злочину, але врешті вони зникли. Представникам влади негайно передали телеграфом в Мельбурн і Сідней цю важливу звістку.

Подавши свою заяву, Гленарван повернувся до готелю “Вікторія”. Останній вечір минув сумно. Думки мандрівників роїлися навколо цієї австралійської землі, де вони зазнали стільки лиха. Вони згадували ті радісні надії, що спалахнули в них на мисі Бернуїллі і які так жорстоко розбито в Туфолдській затоці!

Паганель був пойнятий якимсь гарячковим збудженням. Джон Манглс, котрий стежив за ним після пригоди на Снові, відчував: вчений хоче щось сказати, та не наважується. Багато разів він насідав на географа з запитаннями, але той відмовчувався. І все ж таки цього вечора, проводжаючи Паганеля до його кімнати, капітан спитав, чого він так нервує.

— Друже мій Джоне, — сказав Паганель, ухиляючись од відповіді, — я нервую не більше ніж завжди.

— Пане Паганелю, — наполягав Джон, — вас мучить якась таємниця!

— Нехай і так! Нічого не поробиш, — скрикнув географ, палко жестикулюючи, — це дужче за мене!

— Що ж воно, оте дужче за вас?

— Радість — з одного боку і розпач — з іншого.

— Ви радієте й водночас вдаєтесь до розпуки?

— Так, і радію, і в розпачі, що їду до Нової Зеландії.

— Може, ви маєте якісь нові вказівки? — стрепенувся Джон Манглс. — Або знову натрапили на загублений слід?

— Ні, мій друже. Адже з Нової Зеландії не повертаються! Та однак… Зрештою, ви знаєте людську вдачу. Доки людина дише, в неї не згасає надія. А моє гасло: “Dum spiro — spero” [83] “Доки дихаю — сподіваюсь” (лат.). , — краще за всі гасла на світі!

Наступного дня, 27 січня, пасажири “Макарі” розмістилися в тісній рубці брига. Вілл Галлей і не подумав запропонувати дамам свою каюту. А втім, не було чого й ремствувати на цю нечемність, бо барліг був вартий ведмедя.