Жюль Верн - Діти капітана Гранта

На чолі табунця стрибав старий ватажок-самець у п’ять футів заввишки, чудовий взірець велетня-кенгуру.

Гнали кенгуру чотири або й п’ять миль. Вони невтомно бігли усе вперед, а собаки боялись до них наблизитися, страхаючись дужих лап кенгуру з гострими пазурами. Нарешті вкрай знебулі тварини зупинились, і ватажок, притулившись до стовбура якогось дерева, приготувався захищатися. Один пойнтер, розігнавшись, наскочив на нього, але тої ж миті бідолашний пес злетів у повітря й впав на землю з розпоротим черевом. Видно, й усім собакам було не до снаги подолати могутніх тварин. Доводилось пускати в діло рушниці — лише кулі могли їх звалити.

В цю хвилину Роберт мало не став жертвою своєї необачності. Щоб краще поцілити, він необережно наблизився до кенгуру, і той кинувся на нього дужим стрибком. Роберт упав, розітнувся крик. Мері Грант, що сиділа в колясці, заціпеніла з жаху; не в силі вимовити ані слова, вона простягла руки до брата. Жодний мисливець не наважувався взятися за рушницю, аби не влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс, вихопивши свого мисливського ножа, кинувся, ризикуючи життям, на кенгуру і вразив його у самісіньке серце. Кенгуру звалився, Роберт підвівся цілий-цілісінький. За мить він був уже в обіймах сестри.

— Дякую, містере Джоне, дякую, — сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.

— Я відповідав за нього, — мовив той, потискуючи тремтливі пальці дівчини.

Цією пригодою завершилось полювання. Кенгуру кинулися врозтіч після загибелі свого ватажка, тушу котрого забрали до маєтку. Повернулися о шостій. На мисливців чекав розкішний обід. Найбільш припав усім до вподоби бульйон з хвоста кенгуру, виготовлений за тубільними рецептами.

Після морозива й шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті з тонким артистичним почуттям виконали уривки з найновіших музикальних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть незбагненного генія Ріхарда Вагнера.

Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю. Але Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли темну, немов чорнило, рідину. За місцевим способом, півфунта чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель хоч і кривився, проте виголосив, що напій — пречудовий.

Опівночі гостей відвели до вигідних прохолодних покоїв, і легкі сни продовжили приємні враження цього дня.

Уранці, на зорі, вони попрощались з молодими господарями й, щиро подякувавши їм, узяли обіцянку відвідати у Європі замок Малькольм. По тому фургон вирушив, обігнув підніжжя гори Готтем, і невдовзі затишна оселя зникла з очей мандрівників, немов бистроплинне видіння. Ще близько п’яти миль вони їхали землями Патерсонів, і тільки о дев’ятій годині проминули останню огорожу й попрямували в глиб відлюдної, майже необслідуваної області провінції Вікторія.

Величезний бар’єр перетинав шлях на південний схід. Це був ланцюг Австралійських Альп, могутній мур, що його хвилястий гребінь простягався на тисячу п’ятсот миль і ставав на заваді хмарам, підносячись на чотири тисячі футів.

Небо насупилось, і сонячне проміння ледь пробивалось крізь шар згущених випарів. Отже спека не турбувала мандрівників, проте через чималу нерівність ґрунту їхати було важко. Степ дедалі рясніше здіймався горбками. Тут і там попадались узгірки, порослі зеленими камедними деревцями. За ними виднілись чітко окреслені узвишшя — перші відноги Альп. Дорога безперервно йшла вгору, це відчувалося передовсім з ходи биків. Вони голосно пихкали, м’язи в них на ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть, ярмо раз у раз рипіло під вагою фургона. Він тріщав од несподіваних поштовхів. Айртон, хоч який був спритний, не завжди міг їх уникнути. Мандрівниці сприймали все це спокійно й весело.

Джон Манглс з двома матросами їхали попереду в кількох сотнях кроків, обстежуючи дорогу. Вони вишукували найзручніші проходи або скорше фарватери, бо фургон рухався поміж цими горбами, наче корабель у бурхливому морі серед рифів. Завдання нелегке, часом ще й небезпечне. Подеколи Вільсонові доводилось сокирою прокладати шлях крізь зарості чагарника. Глинистий вологий ґрунт тікав з-під ніг.