Ростислав Самбук: Щаслива зірка полковника Кладо

— Але ж Мюллер захоче знати, яких ми вжили заходів.

— Ми робимо все, що треба, — відрізав Беккенбауер. — І нам ніхто не дорікне.

— Начальство завжди може знайти щось…

Там, коли шукатимуть, на кому зігнати злість, не церемонитимуться — це Беккенбауер знав точно. Отже, чи все зробив він? Здається, все…

Але хто такі листоноша Рудке і монтер Граупель?

Першого привезли Граупеля. Беккенбауер з цікавістю розглядав його — миршавий чоловік років під шістдесят, але жилавий і очі не старечі.

— Ви купували вдень у крамниці пана Вейста сигарети, — одразу перейшов до справи. — І заплатили срібною монетою в п'ять марок. Пам'ятаєте, де й коли одержали її?

Монтер не задумався ані на секунду:

— Вночі бомбою зруйновано пансіон фрау Вернер. На Вальтерштрасе, десять. Точніше, весь пансіон не зруйновано, пошкоджено кілька кімнат. В одній з них… — Граупель затнувся: якщо скаже про гаманець, можуть звинуватити в крадіжці. — Так, — вів далі твердо, — в одній з кімнат валялася монета. І я не вважав…

Пансіон фрау Вернер! Це вже було щось, і Беккенбауер запитав:

— У якій кімнаті?

— Другі двері праворуч на першому поверсі.

Оберштурмбанфюрер махнув рукою, щоб монтера вивели. Обернувся до гауптштурмфюрера Крейцберга.

— Що скажете?

— Я б доповів групенфюреру.

— І він доручить цю справу якомусь щасливчикові…

— Все одно першовідкривачами залишимося ми.

— Ні, — заперечив Беккенбауер, — я не хочу викидати того, що вже тримаю в жмені.

Крейцберг знизав плечима.

— Я попередив вас.

— А я наказую вам!

— Слухаюсь, оберштурмбанфюрер! — підхопився той.

— Розпорядіться оточити пансіон! А ми в вами побалакаємо з цією фрау Вернер…

Їм відчинила покоївка й провела на другий поверх до помешкання фрау Вернер. Крейцберг безцеремонно зачинив двері перед носом у покоївки, а Беккенбауер показав господині пансіону документ.

— Гестапо! — мовив коротко.

Протягом своєї довгої й великотрудної кар'єри йому доводилося вимовляти це слово, певно, не одну сотню разів, і всі, в принципі, однаково реагували на нього — з невеличкими відхиленнями: одні полотніли, у інших починалася гикавка, треті непритомніли — мало хто зустрічав Беккенбауера привітною усмішкою. Бувало, правда, що й стріляли, та бог милував, лише раз куля зачепила Беккенбауера: коли він ще в чині штурмбанфюрера очолював операцію по знищенню підпільної організації у Варшаві. Але цей постріл приніс йому і наступний чин, і славу хороброї людини. Хоча більше Беккенбауер волів не ризикувати: для цього є молодші та енергійніші, а він і так десь відзначиться й заробить дубове листя штандартенфюрера.

Фрау Вернер показала відвідувачам на фотелі.

— Прошу сідати, панове! — посміхнулася, наче й справді зраділа приходу гестапівців. — Чим можу прислужитися?

— Шановна пані, — почав оберштурмбанфюрер їй у тон, — хто мешкає на першому поверсі в другій від входу кімнаті праворуч?

Але чому це вас цікавить, панове?

Беккенбауер підморгнув Крейцбергу. Той підійшов до господині, брутально повернув її разом із стільцем до світла.

— Ми запитуємо, зрозуміло? Відповідати — і все!

У фрау Вернер обличчя взялося зморшками.

— Пробачте… У цій кімнаті мешкав пан Мертенс.

— Хто такий Мертенс? — швидко запитав оберштурмбанфюрер. — Звідки?

— Комерсант із Гааги, панове. Поважна людина, директор фірми і зупиняється в мене не вперше.

— Де він зараз?

— Поїхав уранці. Казав, до Бреслау.

— Та-ак… — зловтішно протяг Беккенбауер. — Давайте тепер по порядку. Він збирався їхати вчора?

— Ні. Заплатив за чотири дні, а пробув лише три.

— А коли він повідомив, що від'їжджає?

Фрау Вернер пояснила з гідністю:

— Він прийшов лише вранці. Побачивши, що тут сталося, подзвонив якомусь генералові й відклав зустріч. Я сама чула: попередив, що повернеться з Бреслау через два дні. Ви зможете побачитись із ним через два дні, панове, я тримаю для нього кімнату. Пообіцяла йому одну із своїх кімнат, панове…

Втупився в жінку.

Беккенбауер перезирнувся з Крейцбергом.

— Ми зробимо так, фрау Вернер, — мовив із притиском. — У цій кімнаті залишимо двох наших людей…

— Але ж репутація мого пансіону!..

Крейцберг повільно підвівся. Так само повільно підійшов до фрау Вернер. Узяв її за підборіддя, стиснув так, що жінка посиніла.

— Зрозуміла, стара відьмо? — запитав, відпустивши. — Відчиняти буде наша людина.

— Так… так… — закивала жінка догідливо, — все буде зроблено.