Ростислав Самбук: Щаслива зірка полковника Кладо

— Але ж я нічого не знаю.

— Так… так… — у тоні інспектора з'явилися неприродно ласкаві інтонації. — Звичайно, та все ж я дуже прошу затриматись.

За чверть години двоє в цивільному нечутно зайшли до кімнати, і поліцейський інспектор підвівся з-за столу. Він показав їм монету — нахилилися, розглядаючи її, потім почали розглядати в лупу плівку, а Вейст застиг у своєму кутку, трохи ображений, що на нього не звертають уваги.

Нарешті один з прибульців обернувся до нього, зміряв важким поглядом.

— Ти знайшов? — запитав, хоч і так усе було ясно.

— Так, насмілюся доповісти, це я… — Старому знову стало лячно, та другий у цивільному, огрузькуватий і лисуватий, заступив першого й мовив приязно:

— Добре зробили, пане Вейст, це справжній патріотичний вчинок.

Старий підхопився, викинув руку.

— Хайль Гітлер!

— Поїдеш з нами, — приязно поплескав його по плечу огрузькуватий.

— Але ж моя торгівля…

— Твоя торгівля нічого не варта.

Високий підштовхнув Вейста до дверей — справджувалися крамареві передчуття: нічого втішного ця монета не принесе йому.

В приміщенні на Принц-Альбрехтштрасе його посадили на стілець із зручною спинкою. Високий кудись зник, а огрузькуватий вмостився навпроти й запропонував старому сигарету.

Вейст відмовився. Він лише торгує сигаретами, а сам не палить, він не терпить тютюнового диму.

— Облиште! — застережливо підвів руку огрузькуватий. — Колись ми поговоримо з вами на цю тему, а тепер пригадайте, від кого одержали п'ятимарковик?

Крамар задумався. Він виявив у касі чотири монети по п'ять марок, отже, вже четверо… Але ж він міг дати решту срібними п'ятимарковиками. Так і сказав огрузькуватому.

— Пригадайте хоча б чотирьох.

Крамар наморщив чоло. Пам'ятав точно, що вранці до нього зайшов офіцер, здається, гауптман, і дав дві металеві монети по п'ять марок.

— Раніше його не бачили? — запитав огрузькуватий.

— Ні, він зайшов до мене вперше.

— Пригадайте зовнішність.

— Молодий… років тридцяти… середнього зросту… — Вейст заплющив очі. — Ага, — зрадів, пригадавши, як офіцер переходив вулицю перед його вітриною. — Трохи шкутильгає.

Гестапівець схвально поплескав старого по коліну.

— У вас гарна пам'ять, пане Вейст. Отже, це перший, а ще?

Крамар заплющив очі: це допомагало йому зосередитись. Згадав, як нетерпляче стукав монетою об прилавок листоноша Рудке. Він тримав п'ятимарковик двома пальцями своєї єдиної лівої руки. Вейст ще хотів розпитати його про новини, та Рудке поспішав: сказав, що несе комусь телеграму.

— Чудово, — схвалив огрузькуватий, записавши. — Ну, а третій?

Старий похитав головою — ні, він більше не пам'ятає.

Гестапівець нахилився до нього і, все ще приязно посміхаючись, сильно вдарив по щоці.

— Я тобі вставлю клепку, старий дурню! Ну, пригадуй швидше!

Вейст відкинувся на спинку стільця, закліпав очима. Ляпас справді освіжив його пам'ять, і він пригадав, як перед обідом до крамниці завітав монтер Граупель. І як він міг забути про це?

Скоцюрбився на стільці, подивився на огрузькуватого жалібно.

— Пробачте, я згадав ще одного: мій давній клієнт монтер Граупель.

— Ну, ось бачиш, — розплився в усмішці гестапівець, — ми з тобою скоро станем друзями. Ще?..

— Все! — твердо відповів Вейст.

— Але ж ти сам казав, що давав здачу срібними монетами.

— Я точно згадав: п'ятимарковиками здачу не давав. Розумієте, у мене два відділення в шухляді. Ліворуч — паперові гроші, праворуч — металеві. Але я звідти брав лише дріб'язок, прошу вірити мені, тільки дріб'язок…

Добре, — полагіднішав гестапівець, — зачекаєш у коридорі.

— Але ж у мене справи…

Та огрузькуватий вже не слухав його, махнув рукою, щоб вивели. Давши наказ одразу знайти листоношу Рудке й монтера Граупеля, перейшов до суміжної кімнати.

— Вибили у нього щось? — запитав високий. — І знаєте що, оберштурмбанфюрер, повірте мені: ця історія наробить шелесту. На плівці у монеті, сфотографовано секретні плани ОКВ [1] ОКВ — Оберкомандо дер Вермахт (Верховне командування збройними силами гітлерівської Німеччини). .

Обличчя оберштурмбанфюрера СС видовжилося, він пополотнів.

— Ви розумієте, що кажете, гауптштурмфюрере?

— Звичайно.

— Шпигуни у тютюновій крамниці! — мовив Крейцберг. — Полетить не одна голова. Ми повинні доповісти групенфюрерові.