Ростислав Самбук - Щаслива зірка полковника Кладо

— Правильно, товаришу генерал. Йому й так доводиться важко.

— А кому тепер легко?

— Що й казати… Останнє повідомлення в-під Сталінграда…

Очі в Русанова спалахнули гнівом.

— Нічого, вистоїмо. Ще й по шиї їм надаємо так — довго пам'ятатимуть!

Полковник випростався на стільці.

— Я хочу нагадати вам, товаришу генерал, про мій рапорт. Тоді мені відмовили…

— Забудьте, товаришу полковник, — мовив підкреслено офіційно Русанов, — і я б попросився на фронт, але хто краще за нас розбереться тут? Ви розумієте, чого варті повідомлення «полковника»?

— Звичайно. Але ж маю, товаришу генерал, ще серце…

— Побережіться інфаркту. Принаймні до кінця війни.

— Слухаюсь, товаришу генерал!

— Так краще. Коли у вас зв'язок із Кладо?

— Через дві години.

— Передайте особисто від мене: вірю в його щасливу зірку. Він зрозуміє…

Директор фірми «Поло» пан Анрі Кан єдиний у Парижі знав, хто такий насправді його помічник Жан Дюбюель. Хоча і Жан Дюбюель був єдиний, хто знав, що в директорському кабінеті фірми засідає член Компартії Німеччини, відомий антифашист Карл Різе, якому вдалося після приходу Гітлера до влади емігрувати до Франції.

Анрі Кан мав у Парижі міцні зв'язки з комуністичним підпіллям, і, коли німці окупували Францію й Кладо запропонував йому співробітництво, зміг у короткий строк налагодити роботу трьох рацій.

Радисти працювали за системою, що зводила до мінімуму можливість пеленгу: кожен мав по п'ять квартир у різних районах міста. Міняючи квартири й час передач, радисти ставили перед операторами «команди Ланвіца» майже нездійсненне завдання — потужні «майбахи» безрезультатно снували паризькими вулицями, даремно намагаючись визначити місце розташування ПТ-іксів. Допомагало радистам Анрі Кана й те, що в Парижі завжди працювало кілька десятків рацій руху Опору, котрі вели передачі переважно на Англію. Радисти там були погано навчені й не вміли маскуватися, пеленгатори Ланвіца виявляли їх без особливих труднощів, і гестапівці не сиділи, склавши руки. Але замість знищених точок з'являлися нові — в «Інтелідженс сервіс» не шкодували ані людей, ані техніки; і ПТ-ікси почувалися затишніше в загальному хорі.

У Анрі Кана, до того ж, виявився комерційний талант. Квартири радистам треба було оплачувати, грошей потребували Коломб у Швейцарії, Клод Тюрбіго в Бельгії, то ж обидві фірми — «Поло» й «Гомес» — мусили забезпечувати фінансові справи.

Фірма «Поло» займала половину другого поверху в будинку на бульварі Бертьє. До центру міста недалеко, і це полегшувало особисті контакти її працівників із замовниками. А фірма «Поло», як і «Гомес», працювала в основному на організацію Тодта, виконуючи всілякі будівельні роботи переважно в Північній Франції.

У першій, найбільшій кімнаті фірми з трьома вікнами, що виходили на вулицю, сиділа секретарка мадемуазель Жервеза Пейрот.

— Що має насамперед вразити відвідувача нашої фірми? — любив повторювати Анрі. — Респектабельність і ділова солідність, уособлена в нашій милій Жервезі. Звісно, плюс усе інше… — усміхався він значуще.

«Плюс усе інше…» Говорячи так, Кан мав на увазі зовнішність Жервези — мініатюрної блондинки з широко поставленими голубими очима. Офіцери Тодта неохоче залишали приймальню фірми, дехто намагався запросити мадемуазель на вечерю, але Жервеза усміхалася всім однаково, люб'язно й ввічливо відхиляла пропозиції. Дівчина була закохана. П'єр — її наречений — попав до табору для військовополонених, потім йому вдалося втекти, він перейшов у зону Віші і тепер інколи подавав про себе звістки — воював у загоні макі.

З приймальні вели двоє дверей — до обшитого дубовими панелями кабінету директора фірми та до меншої кімнати, де стояв стіл помічника директора пана Жана Дюбюеля.

Вранці Дюбюель подзвонив Кану:

— Я хотів би побачити вас, Анрі. В кафе на ля Федерасьйон, якщо не заперечуєте?

— Але я призначив побачення з представниками «Люфтваффе».

— Я вже подзвонив Жервезі й відмінив його.

— Гарний помічник, який приймає рішення через голову директора! Ви хочете зберегти своє місце, Жан?

— Звичайно, і тому я хотів би, щоб ви не марнували часу…

— Іду, — споважнів Анрі.

Вони зайняли окремий столик у кутку, і гарсон приніс їм каву. Кан розумів: сталося щось важливе, інакше Жан ніколи б не відмінив перспективну для фірми зустріч із працівниками «Люфтваффе».

Сьорбнувши кави, Дюбюель мовив:

— Телеграма з Центру. Я мушу терміново виїхати до Швейцарії. Ви можете зробити візу, Анрі?