Роберт Стівенсон - Корабельна катастрофа

Ледве я встиг дійти такого висновку, як осіннім садом пронісся порив вітру, сухе листя посипалось дощем, а над моєю головою з голосним цвірінчанням злетіла хмарка горобців. Ця заспокійлива метушня тривала якусь мить, але вона встигла вивести мене з легкої задуми. Я підвів голову і побачив просто перед собою молоду леді в брунатному жакеті і з етюдником у руках. Поруч з нею йшов юнак, на кілька років старший за мене, з палітрою під пахвою. Їхня ноша, а також напрям руху підказали мені, що вони прямують до музею, де дівчина, без сумніву, копіює якусь картину. Уявіть же мій подив, коли я впізнав у ній мою вчорашню незнайомку! Якщо у мене й були сумніви, вони миттю розвіялись, коли наші погляди зустрілись і вона, зрозумівши, що я впізнав її, і пригадавши, в якому вбранні була вона під час нашої зустрічі, трохи зніяковіла й опустила очі.

Не пригадую вже, була вона гарненька чи ні, але за першої нашої зустрічі вона виявила стільки доброго глузду, а мій вигляд був настільки жалюгідний, що тепер я відразу запалився бажанням показати себе у вигіднішому світлі. Її супутник був, найімовірніше, її братом, а брати схильні діяти без зайвих роздумів — адже їм ще в дитинстві доводиться захищати людську гідність сестер; тож я вирішив, що найкраще буде зараз же вибачитись, аби запобігти можливим ускладненням.

Я попрямував до дверей музею і ледве встиг наблизитись до входу, як звідти вийшов той самий юнак. Отак я й зіткнувся з третім чинником моєї долі, — бо мій життєвий шлях визначився трьома рушійними силами: моїм батьком, капітолієм штату Маскегон і моїм другом Джімом Пінкертоном. Що ж до юної леді, яка тоді володіла всіма моїми думками, то відтоді я її так і не бачив і нічого про неї не чув — прегарний приклад гри в піжмурки, яку ми називаємо життям…

Юнак, як я вже сказав, був на кілька років старший від мене. Він мав гарну статуру, дуже рухливе обличчя, приємні манери, а його сірі очі були по-пташиному зіркі.

— Вибачте, можна сказати вам кілька слів? — звернувся я до нього.

— Дорогий сер, — відповів він, — я не знаю, про що буде ваша мова, але готовий вислухати й сотню ваших слів.

— Ви щойно супроводили молоду леді, до якої я вчора зовсім незумисно виявив неввічливість. Звернутися безпосередньо до неї означало б поставити її знову в незручне становище, а тому я радий можливості вибачитися перед її другом, а можливо, її родинним захисником.

— Ви мій співвітчизник! — вигукнув юнак. — Доказ — ваша ґречність у ставленні до цієї дівчини. Вона заслуговує найвищої поваги. Мене познайомили з нею вчора ввечері за чаєм у товаристві моїх друзів, і, зустрівшись з нею сьогодні, я, звісно, запропонував нести її палітру. Мій дорогий сер, чи можете ви назвати ваше ім'я?

Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.

— Мене звати, — сказав я, — Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.

— Ліплення? — перепитав він так, наче щойно відкрив це слово. — А мене звати Джемс Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.

— Пінкертон? — і собі здивувався я. — Чи не той самий Пінкертон — Трощитель Стільців?

Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп'ячим сміхом; та й справді — будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.

Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев'ятнадцятого століття — такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом'якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з'явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені (чого ніхто не помітив) — кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але — певно через ту феску — завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під'юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.

Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: «Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!» Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти — англійці й американці — схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому — палкий патріот; саме його пізніше на виставі «L'Oncle Sam» [35] Дядько Сем (франц.) Дядько Сем став фольклорним символом Сполучених Штатів Америки. доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: «О моя вітчизно, моя вітчизно!» А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніший з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, «свідомо оголеної натури». Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.