Роберт Стівенсон - Клуб самогубців. Діамант Раджі

— Минули роки, — провадив далі князь, — і зрештою діамант випадково пропав. Він потрапив у руки простого і роботящого молодика, вченого, Господнього слуги, що тільки-но ступив на священичий шлях, уже маючи певні відзнаки. Отож чари подіяли й на нього, він усе покинув, знехтував свій духовний сан, занедбав науку і втік разом з каменем у чужу країну. Офіцер мав брата, меткого відчайдушного безсоромного чоловіка, що довідався про таємницю священика. Що ж він робить? Каже братові, повідомляє поліцію? Ні, й на цього чоловіка теж подіяли сатанинські чари, він надумав забрати камінь собі. Ризикуючи скоїти злочин, він приспав молодого священика і викрав свою здобич. Після цього внаслідок випадку, неважливого з погляду моралі, самоцвіт перейшов з його рук до іншого чоловіка, який, злякавшись того, що тримав у руках, дав його до сховку людині високого становища й бездоганної порядності. Ім'я того офіцера — Томас Ванделер, — казав Флорізель. — Той самоцвіт зветься Діамантом Раджі. І, — він раптом розкрив долоню, — ось він перед вашими очима!

Інспектор, зойкнувши, відсахнувся.

— Ми говорили про підкуп, — вів далі князь. — Мені оцей блискучий кристал — гидкий, на ньому ніби повзають могильні хробаки, він пече, мов застигла грудка невинної крові, і я знаю, що сяє в ньому пекельний вогонь. Я розповів вам тільки соту частину його історії, перед тим, що відбувалося в попередні віки, до яких злочинів та зрад він спонукав людей минулих поколінь, тремтить навіть людська уява. З давніх-давен він вірно служив пекельним силам і, кажу, досить уже крові, досить злочинів, досить скалічених життів і зраджених друзів, усе має свій кінець, і лихе, і добре, і пошесті, і чарівна музика, а щодо діаманта, — нехай Бог простить мені, якщо я помиляюсь, — то його влада скінчилася цієї ночі.

Князь зненацька махнув рукою, і діамант, описавши світляну дугу, шубовснув у текучу воду.

— Амінь, — повагом проказав Флорізель, — я вбив василіска! [27] Василіск — казкова тварина з головою півня, тулубом жаби, хвостом змії з короною на голові, що вбиває своїм поглядом усе живе.

— На Бога! — заволав детектив. — Що ви накоїли! Тепер я пропащий!

— Гадаю, — всміхнувся князь, — що чимало забезпечених людей цього міста позаздрило б вашій пропащості.

— Ох, ваша високосте! — мовив детектив. — Після всього ще й купуєте мене?

— Здається, тут нема іншої ради, — відповів Флорізель. — А тепер ходімо до префектури.

Невдовзі в найвужчому родинному колі відбувся шлюб Френсіса Скрімджера і міс Ванделер, князь Флорізель був там за свідка. Обидва Ванделери здогадались, що сталося з діамантом, їхні пірнальні операції в річці Сені довго дивували і тішили нероб і дармовисів. Правда, вони помилились у розрахунках і вибрали не той рукав річки. Щодо князя, то ця висока особа, виконавши свою ролю, могла разом з арабським автором забиратись куди завгодно. Та якщо читач прагне докладніших вісток, то я радий сповістити його, що внаслідок недавньої революції князя скинули з богемського трону, оскільки він завжди був відсутній і нечувано занедбав громадські справи. Тож тепер його високість тримає на вулиці Руперта тютюнову крамницю, яку часто відвідують інші емігранти.

Я іноді ходжу туди покурити й побалакати. Флорізель такий же величний, як і в часи свого можновладдя: він мов олімпієць сидить за прилавком і, хоч сидяче життя вже позначилося на його роздутій камізельці, Флорізель, напевне, якщо взяти все до уваги, найчарівніший торгівець тютюном на цілий Лондон.

Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [29] В українському перекладі виданий під назвою «Корабельна катастрофа»(К., Веселка, 1984). і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає — котрий уже раз? — побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [30] Назва в нашому виданні — «Володар Баллантре». і «Чорної стріли» — «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше — на увагу та повагу новітнього читача — юнака, дорослого чи старого.