Джек Лондон - Серця трьох

— Коротше кажучи, — закінчив Ріган, — я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод, і Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни “Анжеліка”, яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, від нудьги і надлишку енергії, котра так само, як молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

— Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, — зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль берег, що поріс непрохідним чагарником, за півмилі від них.

— Швидше за все, сер, ви наткнетеся на лабару — місцеву отруйну змію, укус якої смертельний, — посміхнувся капітан і власник “Анжеліки”, що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Але Френка вже неможливо було стримати: саме в цю мить він побачив у бінокль спершу білу гасієнду [6] Гасієнда — будинок із прилеглими до нього плантаціями. удалині, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть помітив, що жінка теж розглядає в бінокль його самого і шхуну.

— Спустіть ялик, капітане, — наказав він. — Хто там живе? Білі?

— Сімейство Енріко Солано, сер, — була відповідь. — Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість, від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чирикви. Землі в них багато, а от грошей — мало. Гордії страшенні, ну і запальні, як порох.

Коли Френк у маленькому ялику вирушив до берега, зірке око капітана помітило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк гріб прямо до берега, покритого білим кораловим піском, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже нема. У його думках не було нічого лихого, лише цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, а в кращому випадку — наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, поки штиль затримує “Анжеліку”. Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг на берег і тільки після цього озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Френк довірливо пішов уперед. “Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу”, — сказав він собі.

І Френк, що розраховував лише на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг, і таких, про які навіть мріяти не міг. Із-за зеленої стіни джунглів, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вискочила вже бачена ним молода жінка й обома руками схопила його за руку. З першого погляду на неї було видно, що це цілком дозріла дівчина. Френка здивували сила і ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав з голови капелюх і уклонився незнайомці з незворушністю Моргана, вихованого в Нью-Йорку і звиклого нічому не дивуватися, але був вражений, та ще й як! Причому вразила його не лише врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, — суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь зустрічався з нею, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягнула його за руку і схвильовано прошепотіла:

— Скоріше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і повела за собою. Вирішивши, що це якась дивна гра, властива мешканцям узбережжя Центральної Америки, він з посмішкою піддався — і вже сам не знав, чи добровільно йде за нею, чи вона силоміць тягне його в джунглі.

— Робіть те, що й я, — кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Він підкорився з посмішкою: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина зупинилася і сіла, жестом наказавши Френку сісти поруч; тепер вона відпустила свого бранця і приклала руку до серця.

— Слава Богові! — прошепотіла вона. — О милосердна Діво Маріє!

Наслідуючи їй — така була її воля і такі були, очевидно, правила гри, — він з посмішкою теж приклав руку до серця, хоч і не звернувся при цьому ні до Бога, ні до Діви Марії.