Юрий Дольд-Михайлик - І один у полі воїн

— Хіба я давав таку обіцянку?

— Аякже! Ви сказали, що коли побачите мою кредитоздатність… Якщо хочете, я свій борг вам поверну навіть з процентами — тепер я можу це собі дозволити! — але через рік, бо ви самі знаєте, що з готівкою у мене поки що погано. Сподіваюсь, що з мене, як з друга, ви багато не візьмете?

Спокуса продовжити гру і «поторгуватися» з Кубісом за проценти на мить охопила Генріха. Але він переміг її — треба було швидше позбутися гостя.

— Ах так, пригадую. Ніколи не думав, що вам вдасться спіймати мене на слові! Але раз обіцянку дано, треба її виконувати!

Кубіс написав нову розписку і подер стару.

— Що ж ви збираєтесь робити з фотокопіями? — запитав Генріх, коли його гість уже зібрався йти.

— Покраще заховати. Поки…

— Ви збожеволіли! їх треба зараз же покласти на те місце, звідки ви їх взяли. Сьогодні ж!

— Та нізащо в світі!

— Тоді розпрощайтеся з ними, забудьте, що ви їх тримали колись у руках! Припустимо, що сьогодні чи завтра Альфредо Лерро виявить, що ці документи зникли. Він смертельно перелякається і заявить Штенгелю. І знаєте, хто головою відповість за пропажу? Пауль Кубіс! Зять Альфредо Лерро і за сумісництвом заступник начальника внутрішньої охорони заводу. Людина, якій, крім цього, доручено охороняти особу Лерро і його будинок…

— Та на якого ж дідька ви радили мені шукати ці документи?

— По-перше, щоб впевнитись в їхньому існуванні; по-друге, щоб зняти з них, про всяк випадок, копії — ще раз перефотографувати, по-третє, щоб ви знали, де вони лежать, і стежили, щоб, крім ваших, вони ні до яких інших рук не потрапили…

Кубіс витер спітнілого лоба:

— Ви мене просто налякали спочатку! Фу, аж дух забило! Звичайно, ви маєте рацію… А коли так, мені треба поспішати…

Коли Кубіс пішов, Генріх знову замкнув двері на ключ. Нарешті, він лишився сам із своєю радістю.

Він виконав, він зумів виконати те, що йому доручили!

Сьогодні вночі він відрапортує про це кому слід, і завтра мікрофотоплівка буде вже далеко! Ні високі стіни, ощирені дулами кулеметів, ні подвійне кільце до найменших дрібниць продуманої охорони не встояли проти волі однієї людини!

Виключивши світло, Генріх підняв важку штору і розчинив вікно. Широким струменем влилася крізь нього нічна прохолода. Здавалося, в неї можна занурити руки і палаючу голову, як у гірський потік, що ось зараз внесе в кімнату і тоненький серп місяця, що відбився на його поверхні, і мерехтливе сяйво далеких зірок, віддзеркалене на хвилях потоку.

Згадка про ще одну зоряну ніч черкнула по серцю гострим болем. Отак вони стояли біля розчиненого вікна з Монікою в Сан-Ремі. І на них теж пливла ніч з усіма своїми зірками, з тонким запахом гірських трав і квітів, з обіцянкою вічності для їхнього кохання. Спогад був таким живим, що Генріх майже фізично відчув дотик плеча дівчини, немов справді вона стояла зараз поруч з ним. І вже не біль, а сумовита ніжність і радість пройняли його всього, бо він відчув нерозривний зв'язок всього доброго і прекрасного на світі, ту невмирущу силу, яка веде різних людей у різних куточках землі на боротьбу за справедливість і правду.

А в цей час, коли Генріх стояв біля розчиненого вікна свого кабінету, на першому поверсі цього ж таки замку, в одній з кімнат, яку займав тепер Штенгель, відбувалася цікава розмова, що безпосередньо торкалася і Генріха.

— Він не міг до цього домислитись сам, — переконував Штенгеля Лемке. — І запевняю вас, що це хитро задуманий план, і не самого Лерро, а того ж таки фон Гольдрінга. Проситися у відпустку зараз! Та ви знаєте, що це означає? Готуватися втекти! Так, так, ваш незамінний Альфредо Лерро, якого вам доручено берегти, як зіницю ока, хоче всіх вас ошукати. Ви думаєте, це випадковий збіг обставин, що він обрав собі для відпочинку оте містечко майже на самому кордоні Швейцарії?

— Ви даремно так розхвилювалися, гер Лемке! — Штенгель насмішкувато глянув на свого співрозмовника. — Без погодження з штаб-квартирою ніхто Лерро не дозволить зробити кроку з Кастель ла Фонте, не те що надати відпустку і дозволити кудись виїхати хоча б на кілька днів. А штаб-квартира своєї згоди, ясна річ, не дасть. І не тому, що цей Лерро, як ви кажете, незамінний. Коли б це зараз було так, до його вимог, може, і прислухалися б. А просто ми взяли від нього вже все! Витиснули, як сік з лимона! І тепер нас не хвилює ні його здоров'я, ні самопочуття. Поки він мінімально корисний, ми його ще тримаємо, і мені наказано не вдаватися до рішучої акції, а чекати спеціального попередження… А щодо того, хто подав йому цю думку звернутись з рапортом про відпустку, яке це для мене має значення?