Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

- Скільки коштує квиток до Сан-Педро де Атакама? - спитав мій напарник.

- Десять тисяч песо, сеньйоре. Покваптеся, відправлення о 21:30.

Чех повернувся до мене.

- Чувак, увсього двадцять баксів! І це прямий автобус! Та ще й нічний. Ми не марнуватимемо часу і прибудемо на місце майже на день раніше!

Вперше в житті я опинився в ситуації, коли хтось підбиває мене на авантюру, а я вагаюся. Зазвичай все відбувається з точністю до навпаки. Проте у той момент, попри всі спокуси справжньої пустелі, попри принади Сан-Педро, про які я читав ще у Стокгольмі, мені не хотілося туди їхати. Я жадав одного: чимшвидше потрапити до Сантьяго, звідки спокійно вилетіти на острів Пасхи.

- Man, come on! Don’t be a pussy! [1]- не вгавав Ян. - Ти ж сам хотів туди їхати!

- Я то хотів, але… це далеко, і… хм… коли що трапиться, у нас буде лише день, щоб усе розрулити і допхатися до Сантьяго.

Працівник автобусної компанії, певно, непогано знаючись на англійській, нетерпляче глипав на мене крізь скло.

- Вирішуйте, сеньйоре, але, присягаюся, ви не пожалкуєте, - мовив він.

Я уважно подивився на нього. Великі й круглі матові очі, схожі на дві перестиглі вишні, смагляве вольове лице, прямокутне підборіддя і затягнуте у тугий хвіст чорне, наче нафта, волосся. Все це якось не дуже пасувало до ретельно випрасуваної лимонної сорочки та ядучо синьої краватки, акуратно підтягнутої під самий комір. Я витріщався на нього і думав, що не маю ані найменшого бажання їхати, але згодом таки поліз у кишеню, витяг пожмакану червонясту купюру номіналом 10000 песо і просунув її у вічко. За хвилину, загадково посміхаючись, чоловік простягнув мені квиток.

Я не пошкодував. Принаймні спочатку.

Прибувши рано-вранці до Сан-Педро, ми закинули наплічники в хостел з чудернацькою назвою «Iquisa» й подалися в селище, дізнаватися, чим можна зайнятись у найближчі два дні, що лишилися до відльоту.

Сан-Педро, з одного боку, вражало своєю простотою, а з іншого, - лякало непередаваною сумбурністю і хаотичністю. Кілька десятків перекошених одноповерхових будиночків з глиняної цегли тулилися купи посеред пустелі, утворюючи сім чи вісім коротеньких вулиць, жодна з яких не була заасфальтована чи хоча б укрита бруком. Посередині цього будівельного гармидеру розташувався гарно втоптаний майданчик, що імітував головну площу. Поряд з площею здіймалася білосніжна, наче зліплена з солі церковця. Веселі й доброзичливі городяни зовсім не створювали враження людей, котрі щодня борються за виживання, попри те, що воду їм щотижня везуть цистернами за чотириста кілометрів. Демографічну картину Сан-Педро доповнювали півсотні кудлатих дворових собак, котрі, добродушно висолопивши червоні язики, повсюди шастали за нами.

Ян без проблем розшукав невеличкий офіс, що пропонував усім тим, хто бажає зблизька познайомитися з пустелею, автомобілі напрокат. Зрозуміло, у такому дикому й відлюдному місці ціни витали понад хмарами. Переговори точилися добрих півгодини, перш ніж нам вдалося «скосити» ціну. Попри це, нам довелось лишити шістсот доларів як заставу та Янів паспорт як гарантію, а також підписати розлогий документ про те, що ми беремо джип без жодних пошкоджень і зобов’язуємося його таким же повернути.

Поки мій товариш оглядав машину і підписував папери, я зганяв у селище, де розжився на детальну карту околиць Сан-Педро. Після того ми заїхали до якогось вуйка у двір, де стояла допотопна бензоколонка, заправились, втричі переплативши за поганенький бензин, і о другій пополудні врешті-решт виїхали з Сан-Педро.

…Пустеля Атакама зовсім інша. Вона разюче відрізняється від тих олюднених і окультурених пусток, що тягнуться вздовж тихоокеанського берега Перу. В пустелях біля Наски, Ліми чи Трухільйо нам із Яном часто траплялись оази, узбіччя запилюжених доріг вкривала хай пожухла, та все ж трава, час від часу горизонт заступали невисокі зарослі миршавих деревець, що з останніх сил протистояли мертвецькому диханню пісків. У повітрі гули якісь мошки, над головою проносилися птахи, а у вишині, наче подерта тюль, неквапом пливли тонкі хмари. Нічого цього немає в Атакамі. Нічого! Навіть хмари бояться сюди поткнутися. Втім, атакамський ландшафт аж ніяк не можна назвати нудним. Повсюди з-під сірої землі, неначе печерні сталагміти, зринають чудернацькі структури, нагадуючи то таємничих монстрів, то статечних королів на фоні фантастичних замків. Холодна, немов дамаська сталь, голубінь неба підфарбовує ці неймовірні сірі громаддя та свинцевий пісок довкола них синіми та фіолетовими кольорами. Далеко-далеко на сході шкіриться піками абсолютно голий жилавий гірський хребет, над яким панує могутній конус давно згаслого вулкана. З такої відстані гори також видаються брудно-фіолетовими. Посеред цього позаземного пейзажу гладенька, мов дошка для серфінгу, асфальтована траса виглядає безглуздо.