Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

«Але як? Що сказати? Розбити сумнівом сю просту душу, отруїти скептицизмом науки, яка сама ще підлягає скепсисові,— чи маю я на це право? Віра в Бога… Чи не ліпше було би найменувати її вірою в людину, в те найкраще, що в людині є, в те вічне, що заложене в душу? Відбери віру в Бога, в категоричний імператив — і відбереш разом із тим віру в гріх пролиття людської крові, в гріх поганого поводження з людиною, віру в необхідність благості, любові і всепрощення. Гуцулка говорить дитині: «Не роби так, бо то грішка», — і дитина розуміє, стережеться. Відберу я у неї Бога, відберу гріх — що вона, гуцулка, скаже дитині? Во ім'я чого буде вимагати послушенства? «Ах, дитино, дитино… Не роби так, бо то некрасиво. Бо то неґречно. Бо то не прийнято у порядних людей…»

Ні, ні, ні, ні… Проста віра прекрасна. Вона допомагає жити простим людям, дає їм вищі емоції, дає красу, дає вихід, а коли не вихід, то коєння терпінь, бодай ілюзію укоєння. Чи маю я, ущерблений чоловік, право руйнувати сю віру, висушувати се джерело втіхи й душевної відради? Ні, ні, ні… Тисячу разів — ні!» Вихром проносяться ці думки в голові священика — а гуцул дивиться, а гуцул чекає, а гуцул впився очима в лице і вичитує в ньому цю боротьбу, вагання, неспокій. «Ага… І ти сумніваєшся, як я. І ти роздумуєш, як я. Значить, і ти не віриш, як і я. Бо самий сумнів, крихітка сумніву, якась найменша його дробина — це вже невірство… І коли я, темний селюк, заплутався у своїх думках і не міг знайти відповіді, то це так тому й буть. А коли, от я бачу, й ти, високоосвічений, що прочитав тисячі книжок, що звідав глибини океану й преісподня землі,— коли й ти вагаєшся, коли й ти не знаєш, що відповісти, так, значить, його й справді нема».

І так і сиділи вони мовчки один проти одного з вихром думок у голові, жаліючи один одного, милостивлючися один над одним. «Я не буду руйнувати твоєї примітивної прекрасної віри…» — «А я не буду далі допитуватися, бо бачу, що тобі тяжко, і ще тим тяжче, що ти священик…»

Отець Кралевич мов прокинувся й почав ходити по хаті. Раз тому, що це дійсно була його звичка, а потім просто хотів укрити перед Олексою своє схвилювання.

Ходив, ходив… Потім підійшов, став і поклав Олексі руку на плече. Говорив тихим, зворушливим голосом.

— Слухай, голубе… Існують питання, котрих не повинен собі чоловік задавати, бо не зуміє, при всяких умовах не зуміє на них відповісти… Смисл буття… Скільки б ти не читав книжок; у яких би ти філософів не питався — ніщо тобі не поможе і смислу життя ти словом не оприділиш. І ніхто тобі його не вкаже, коли в тобі самому немає внутрішньої відповіді на те. А властиво, не відповіді, а відсутності запиту.

Діти не запитують про смисл життя. Не тому, що вони малі й глупі, а тому, що відчувають той смисл у творчості всього свого організму, знають кожним новим атомом, що прийшов із повітря з диханням, із землі з ягодою вишні, з усміхом матері, сонячним променем, звуком польоту ластівки над заснулим озером.

Не питають про смисл життя і мудрі старики, особливо серед вас, селян. Та й з нашого брата я зустрічав таких… Ті теж не питають про смисл пройденого шляху, коли його було пройдено чесно, щиро. Жив, працював, віддавав кесарево кесареві, а божіє Богу. Виховав і поженив дітей, діждався онуків — що ж іще? Благодарю тебе, Господа мого, що благ єси і дозволив мені мирно пройти стезю мою.

І тільки нам, людям середнього віку, присущі прокляті питання про смисл буття, про… Бога… Але ще раз кажу тобі: скільки б і кому б не задавав сих питань — мертве мовчання буде тобі відповіддю. Тут уже немає ні вчених, ні невчених — тут усі однаково безсилі. І навіть ті, що звуть себе освіченими, більше безсилі, ніж ви, щасливці, яким природа сама дає розуміння своїх тайн. Ми мусимо шукати його розуміння в хімічних ретортах, в наших машинах і приладах, а до вас воно приходить само, з отим зерном, що витягаєте ви з землі, з риком корови на полонинах, посвистом покетка.

Тому, як оце ти запитав мене, так само ж і я можу запитати тебе. І як ти не зможеш мені нічого відповісти, так і я тобі. По вірі вашій дасться вам. Віриш — значить, Бог є. Не віриш — значить, Бога нема, і ніхто вже тобі його не создасть. Буде порожнє місце у серці — і нічого вже більше ти там не поставиш…

Але холодно ходити з пусткою і непривітно. Як дитині без мами. Коли дитиноньці заболить щось або страшно стало — воно крикне: «Мамо…» А мати: «Я тут, дитиночко, не бійся…» І дитя вмовкне. Уже й ніжка перестала боліти, уже і не страшно нічого.