Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить:

— Ой га, пршєпеньки! Ци дужі?

Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів.

— А ти, теску, шо лежиш, єк пан? Чо не доїш?

Се один із пастухів, теж Яків, прихворів трохи і лежав.

— А ци я гірший за пана? Най раз полежу, йк пан, бо й я такий самий.

— Ой, нє, небоже. Ти не такий.

— Чіму? Оннаково чоловік си родит. Пан Біг оннаково людей творив.

— Ой, нє, не оннаково.

— А ци ти там був, шо знаєш?

Пастухи охоче піддають репліки, бо знають, що Яків доконче виплете якусь сміховину.

— Я при тім не був, а знаю, шо йк Бог зачєв творити усєкі народи, то виліпив русина з глини, а шляхтича з доброго кіста пшенишного, солодкого. Поставив на сонце шушитиси, а сам дес пішов.

Лиш біда го наднесла — пес прибіг. То русина не рушєв, бо тот з глини. А шлєхтюка із їв гет цалком, бо то було смашне кісто.

Лише погадайте собі — із'їсти тільки того кіста! Обдуло пса, об'ївси неборака та й мусів ізчєста сідати спорожняти-си. Єк дерево завидит — і сідати під деревом.

Приходит Бог — ой-га-а!.. Руснак стоїть, єк і стоєв, божов руков зроблений, а шляхтича нема, лиш те, шо пес наслідив. Но, нема шо робити. Треба душу давати. Дмухнув Бог душу у руснака — тот ожив. А витак давай дмухати на те лайно. То шо сідав пес під вербов — став із того шляхтич Вербицький, шо під березов — шляхтич Березовський, шо під буком — Буковецький, під євором Єворський. Так пішла жити гет цала шляхта.

Пастухи регочуть. їм приємно, що так влучно, так приперчено вигадав хтось на панів. По вечері сьогодні довго всі не спали, бо Яків усіх смішив. До того ще й музикант він: і на скрипку, і на флояру, на денцівку, монтелев — на усяку тобі музику. Співаночок таких вимудрує, що пукати від сміху. На другий день у неділю нікому не хотілося йти від стоїща — так тут було весело. А ще буде веселіше, бо з самого рання почали прибувати люди та все не з порожніми руками: той горівчини прибаг, той тютюнцю пригістного. І вісті ж із села найновіші — всякому цікаво.

Стоїще ожило. Багато людей ходять, крутяться; жива бесіда, жарти, сміх. Ватаг міряє, перекроює, рівняє реваші до колід. Не без того, що дехто й голос підійме, як дасться що не так.

Один ґазда почав говорити, що на його шкаберці було «штирі рублі й бовт».

— Але йк давали мені онну бриндзєнку та зрізали рубель, то й бовт ненароком ізрізали. Я вам казав тогди, шо зрізали-сте бовт та й можете забути, а ви мені говорили: «Нічо, нічо — я му памнєтати…»Лиш шо були-сте підохочені та, видев, направду-сте забули…

Гнат твердо казав, що такого не було й не могло бути.

— Шо-сте дістали, то-м зрізав. Я вашого, ґаздо, не хочу. Я кілько ватагом, а міртуна чожого не взєв-сми.

— Я ни кау, шо ви взєли, я лиш кау, шо-сте забули. Я вашого теж не хочу, але й свого не дарую.

Слово за слово — розмова згострилася. Трудно було рішити, хто з них правий: чи дійсно Гнат забув, хоч це прямо неприпустимо, а чи ґазда, надіючися на те, що не може ж Гнат усе пам'ятати, гадав зірвати й проколов бовт.

Гнатові обидно, що це відбувається при людях. Якби сам на сам, то, може, Гнат просто дав би бринзи на той бовт та й відчепись ти від мене. Але зараз люди слухають, кожне думкує: «А хто би то знав? Ніби за Гнатом не водилоси такого, але скуса не по камінню ходит, лиш по людєх».

Гнат нараз обриває розмову:

— То каете, ґаздо, штири рублі й дєрка на бовт?

— Ає!.. І бігме так. І на реваші так, — і совав шматочок тріски усім під очі. На реваші дійсно було півдірочки саме там, де на колідці було зрізано. Виходило, ніби винен Гнат.

Правда, дірочку можна було провертіти собі дома, встудіювавши перед тим колідку; таку думку навіть висловив хтось із присутніх, але ґазда клявся і божився, що він того не робив.

Гнат знову перервав:

— То слухайте, ґаздо, шо я вам іскажу. Приймаю штири рублі й бовт. Даю вам штири бриндзєнки бриндзі за рублі, а за бовт півбриндзєнки — кемуєте? Нє єк за бовт, а єк за півміртука. Одну бриндзєнку-сте ви взєли. То маєте зара від мене дістати півчварта бриндзєнок бриндзі, відлучєйте собі свої дроб'єта й йдіт ід хаті, аби я вас ту на полонині у себе бирше не видів.

Ґазда закліпав очима. Такого кінця він не сподівався. Правда, дістати весь дат на початку літа і мати у себе овець, які ще ціле літо будуть доїтися, — це було добре, але… Але, забравши одразу вівці,— що з ними робити? На жодну полонину їх більше не приймуть, отже, пасти дома? А як? Самому ніяк, треба наймати.