Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Гаряча, вся в парі кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву — і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.

Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання їди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема — вражіння дня.

— У мене билиси корови нині. Та онна уломила ріг.

— Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.

Ватаг оприділив причину.

— Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш — боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.

Всі приймають це як віщання оракула і, певне, ніколи не забудуть.

Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто-небудь зробить це голосніше, другий дасть співаночку:

Молодші беруться до прятания: той полоще дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.

— Шо єм нині?

— Дзеру.

— Дай дзеру.

— Там, у бербениці бери.

— Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ше дійницю полагодити.

— Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.

— А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.

За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, грунями, впала в ізвори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбачку й охотно слухає мелодію пального оружжя. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають — це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.

А над усім — трембіта Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.

В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує натра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось ппсякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, писпівуючи собі потихеньку:

Ах, ці пісні, ці пісні… І хто їх складав, що в них усе так точно описано… От і зараз: ми сидимо коло ватри, ноги гріємо, а Микулка трембітає. Тихо точиться бесіда під звуки трембіти. Нікому не хочеться вставати. Але втома дає себе знати. Пора й на спокій, тим більше, що його так мало в полонинах.

— Ой, шос крижі ми ломит… Видев, дощ буде.

Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже.

— Хлопці! — звертається ватаг до них. — Де мете спати? Хочіте на піддашшу, хочіте — йдіт із пастухами.

Лукєн моргає Олексі:

— Йдім зо мнов…

Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий.

Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.

Ніч була якась світла, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різкі контури й стали якимись безформеними масами. І Іеначе колосальні чудовища, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.

Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі та й лінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.

Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…

Безшумно у своїх постільцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає — заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Бічна стіна одна — зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках — аби видко було.