Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти.

— Ні. Так ви того і прибігли?

Єлена кивнула головою.

— А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость?

— О ні!

— А вони єки, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дужі?

— А ось подивіться.

Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила — лише не від Єлени.

— Ну як? Не вона? — питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки.

Єлена зітхнула.

— Ні!.. Не вона…

— Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де — того не знаю, а тут нема.

— А у вашому селі Олекса ще куди йдет?

— А звідки я знаю? Хіба я за тим дивилася? Неначе нікуди не заходить, бо завжди йде прямо на оцю стежку, а проте ручитися не можу. Вам би ліпше свого чоловіка знати. Хіба він такий, що…

— Ні-і!.. Він не такий!

— То чого ж ви тоді бігли аж сюди? Он аж подряпалися.

Єлена глянула на себе. Дійсно, на одежі було видно сліди шаленого бігу непроходимими хащами. Стало ніяково.

— Та видите… Шо жили ми єк належно… Він у мене такий чемний… Слова, ади, пустого не скаже. І не п'ет і не… Мені все, було, вогорє баби: йка ти шєслива… А йка я шєслива, шо він шос від мене криєт, шос думкуєт та й аби все сам… Та й шос дес ходит… та й до Сапогова, та й до Сапогова…

Єлена вже втерла очі кінцями хустки. Жінка стояла й співчутливо слухала. Ще немає трагедії, але вона, видно, десь назріває. Ще можна з усього сміятися, але скоро, мабуть, хтось буде плакати.

— Може, підете до хати та там на чоловіка зачекаєте?

Єлена хитнулася.

— Ой де!.. Най біх боронит…

— Чому? Боїтеся, щоб не бив?

— Ні… Він мене й пальцем, ади, йкий є палец, не текнув… Лиш… встид мені…

— А чого ж? Ви жінка, мали право!

Єлена не була юристом і не знала, чи вона має право, чи ні, але відчувала, що Олексу може образити таке слідження.

Зітхнула.

— Ні… Видев, іт хакі йду… Перебачєйте, шо-м… шо-м так…

— Що ж… я розумію… Лиш будьте спокійні — лихого тут нічого нема. Ваш чоловік приходить до нашого єгомостя, вони бесідують. О чім, того я вам не скажу, бо то не моя річ. Лиш думаю, що наші єгомость поганого нічого не навчать.

Єлена чуло попрощалася й пішла. Але з дива не могла вийти: яка може бути бесіда в Олекси, простого гуцула, із сапогівським попом?

А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз їлася на нього, знайшли притоку його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.

Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів переписку з якимись вищепоставленими людьми — словом, був якоюсь загадкою.

Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому попросту не було о чім балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.

Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересилав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.

Був гарячим прихильником свого греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.

Нервовий, похопливий, він, видимо, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці,— і тому на сапогівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я.

Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну побіду над одвічним своїм ворогом — руським клером, отець Кралевич просто ставав невміняємим. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав:

— Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…

— Не чуєте?.. Не чуєте? — кричав отець Кралевич і блискав очима по залі.— І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus [1] Латинські єпископи і духовенство (латин.). перетягають Русь до свого обряду, забирають наші деєцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini [2] Латинського обряду (латин.). знаходився, — що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот чотирнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…