Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

І от коли я побачив уперше Івана, — сказав собі в серці в своїм: «Ось він, Довбуш! Ось той, що марився мені ночами, що по ньому тоскувала моя режисерсько-авторська душа!..»

Високий, мов із заліза викуваний. Говорить, як сокирою рубає. Тисяча рухів, котрих жаден артист не вигадає. На сцені буде поводитися, як у себе на Бережниці.

Я переказав Іванові через людей, що от так і так, отаке й таке діло — чи не хотів би він на Довбуша. Але не міг догадатися, чи піде, чи не піде. Має чоловік господарство, службу яку-не-яку (побережник він) — чи схоче кидати ради невідомих акторських заробітків?

І вже так, роздумавшися, майже зрезигнував, дав собі спокій з Гєлетою, шукав іншого, як нараз одної днини, десь так перед вечором, — з'являється Гєлета.

Я зрадів невимовно. Очевидно, клюнуло, але наскільки — не знаю. Чи з гачком зовсім, чи тільки так, бо гуцул характерний. Дивлюсь — удає, що ніби не до мене прийшов, а до господаря. Се вже добрий знак. Кричить надворі могутнім голосом:

— А де ж Петро?

Явдоха, дівчина-служниця, пищить щось у відповідь. І знов чути могутній голос:

— Маєш! А розумнішого нікого нема в хаті?

Виходжу на подвір'я.

— Слава Йсу!

— Навіки Богу слава. Що скажете, ґаздо?

— Та нічо. Прийшов-сми до Петра, а Петра десь ухопило.

— Відей, в крамниці.

— Нема. Я був там.

— Но то, може, на тім боці, за ріков. Маржина шос у него хорує, відев, ід маржині пішов.

— Нема шо. Треба зачекати.

— То чекайте здорові, а я йду от зі своев дітвов на прохід троха… (Бо ми теж не в тім'я биті…)

— Ну то й я з вами.

Гуцул на прохід! Як вам це подобається? Але хай буде.

Пішли ми. Я рішаю зірвати інкогніто й питаюся:

— А ци тому правда, що ви Довбушів потомок?

Лице Гєлети розпливається в широку усмішку.

— А ви мене пізнаєте?

— А чіму ні?

— Ає, ає, рихтик [58] Справді. , з Довбушя я йду. І на лице я подібний до него. Сами можете си переконати, бо у Косові є витиграфія [59] Фотографія. з Довбушя, у ратушу висит.

Косів є найстарше місто в поняттю гуцула, а Довбуш — герой Гуцульщини. Отже, цілком ясно, що портрет Довбуша мусить бути у Косові. Та обставина, що під часи Довбуша ще не було «витиграфії» не тільки на Гуцульщині, а й взагалі,— нічого гуцула не обходить, для нього ясно одно: столиця без «витиграфії» з Довбуша бути не може.

Ми йдемо. Згори видно оседки Потєків і Готичів. У Івана вже готове оповідання про ці дві сім і у зв язку з Довбушем. Оповідає, як чимось прогнівили Потек і Готич Довбуша.

— А сиділи вни тогди не тут, а Готич Микулай був у Багнах, де Чорний Потік д'горі. І Гєлетюк Микита з Єворова сидів там, шо си зве Гєлетина Багонка. Бережниця їх перекєла. І Потєк Лука. А Добуш у Кидроватім зимував. Надходить Великдень. «Йдім, хлопці,— кае Добуш, — аби таку красну днину по крескєнцькому опровадити. Йдім на Шийку». Пішли. Приходе. Зайшов Добуш позатиллю [60] Ззаду. . А Потєк із Готичем так си сварут, так си псякуют! А Добуш кае: «Чюєте, хлопці? На таку красну днину і так си бештают погано сусіди. Не маємо шо із ними с'єчене їсти». І зняв бордюг, і розшпінькав.

Іван говорив урочисто, твердо відрубуючи слова. А ці слова то він вимовив неначе цитату з біблії: «І став Господь, простяг руку і поблагословив…»

— І витєг із бордюга тогидного року с'єчене й дав хлопцім. І хлопці їли. А витак каже: «Приведіт мені Потека Луку й Готича Микулая». Пішли хлопці. Приходе. Повістуют: «Лука Потєк укік, а Готич пішов до церкви, поніс с'єчене». — «То ти, Йване (це до Йвана Садагурського, брата свого), йди йми Потека, а ми, хлопці, йдім на горбик, де має Готич віходити». Пішли. Сидє. Коли йде Готич із сином. Добуш го перестрів: «Ано веди д'хаті». Готич повів. «Шо є синове в хаті?» — «Полибє [61] Діжка (від «полібечок»). з капустов…» — «Вімечі гет. Теле вібери, образи божі, стів. Решта так най си лишить». Віметав тото Готич. Добуш замок хату, підопер двері на шторц, а хлопці вже скресали вогню — палити. Лиш Добуш повів руков — не тра. Узєв Готича із собов, ввійшли у двір до Харинихи. І Потєка Йван Садагурський відпровадив межи них — зловив на Зарічу. Сидів Добуш у Харинихи у дворі, замало харчував, дуже був маркотені. А Потєк вімахав си та й утікав ізнова. Узєв си на верх, шо Дугоня си називат. А був у Добушя хлопець їден, Іван Павло Джемега, леґінь Добушів. Та єк си поніс за тим Потеком та й подогонив у Дубниках, там, де дорога Добушева.

— Єка Добушева дорога? — питаю.

— А шо Добуш робив. Казав — буде вам цеса дорога у пригоді. Та таки на його й війшло. Тепер знесло гет цілком тоту возову дорогу, шо йшла Бережницев, та й де люде ходе? Добушевов дорогов. О, тот знав!