Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах за вжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут — як у хаті.

Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.

На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім'яв і засвітив. Одразу стало веселіше.

— О, прошу розгоститиси.

Опришки скидали тертілу й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.

— Кладіт ватру.

Ця робота всякому гуцулові мила — тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.

Оглядали печеру при світлі. Вона була висока, й, видимо, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.

Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.

Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки — і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки — одразу якось стало спокійніше.

— Ой га! Ше нашої не конец.

Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.

— Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.

Опришки засміялися. їм було приємно відчувати, що от їх тільки троє, а за ними ганяються сотні, не сплять ночей, виставляють варти, тоді як вони, опришки, сплять собі спокійно у сухому.

Олекса багато оповідав молодим хлопцям із того багатства, яким наділив його отець Кралевич. Дивувалися легіні непомалу всяким відомостям з астрономії, фізіології й усяких інших наук. Дещо було таке, чому можна було вірити, а дещо таке, що вислуховувалося з пошаною, а потім підморгувалося товаришеві — шос брехнув наш втаман легко…

Наприклад, земля крутиться. Та який дурень міг би тому увірити? Таже ми усі попадали би…

Зрештою, і сам Олекса, хоч і вимовляв ті слова твердо, а все ж, рахуйте… єкби то сказав чоловік… шо вно, варе, так… лише…

Показував дива своєї печери. Насамперед звертав увагу на тихий, але безперестанний шум, який не вгавав день і ніч. Ніби десь тут текла велика ріка й хвилі її вічно хлюпощуться об скалисті береги.

Потім вів хлопців у глибину печери. Там одтикав якусь діру, засипану галуззям, закладену шуваром, мохом.

Обнажалася дірка, й звідти одразу починало віяти холодом. Шум води ставав виразним і цілком оприділеним: десь тут тече у темноті вода.

Лізли туди в діру і вилазили в іще більшу, прямо вже величезну печеру. Олекса наказував обережність.

— Дивітси тепер під ноги…

Хлопці зупинялися — і з острахом відскакували. Прямо під ногами розверзалася якась бездонна пропасть. Хлопці шукали під ногами гілляк, бо Олекса казав, що натягав сюди дерева без кінця. Світили вниз, але не могли освітити нічого: чорна бездонна яма не показувала нічого, окрім тьми.

Попробували кидати туди засвічені галузки, але вони бистро гасли на льоту.

— К'би так смереку запалив та кинув…

— Нічого не буде, — відповідає Олекса. — Я пробував усєко — гасне оннаково. Таке галузє-сми метав, йке принести міг, — нічо. А лізти нема єк, я теж пробував.

— А як ти знав за цесу печеру? Сказав ті хто?

— Ні. Я самий ї знаю. Зимував я ту.

— Ов!.. Таже страшно.

Довбуш посміхнувся.

— Чіму? То же не страшно зара.

— Зара ту люде… А як самий — не був би сми тут анізащо.

— Ано-ко, дивітси теперка ішє.

Довбуш узяв великий камінь і кинув його у безодню. Камінь летів досить довго і з силою бухнув у воду. Чути було, як піднявся фонтан бризків, і вони потім, дзвенячи, падали назад у воду. Було якось і солодко, і жутко.

Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.

— Ано-ко, дивітси тепер…

Пустив руку — і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.

— Пху… — аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе наглий напад страху. — Такого шє сми й не видів ніколи.

— Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.

І це не була похвалка, бо таки справді Олекса Чорногору знав.

Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.

— Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини — мож коло вивчєрів харчуватиси.

— То не є безпечно. Вівчєрі можуть дати знати СВОЇМ; ґаздам, шо ми проходили й так нас мало.

— Нічо, нічо. Тут ґазди все такі, шо мож вірити. Семердинюк Василь, Митник… Сі не зрадє.