Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе.

Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, бистро обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.

Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.

— Обсипайте землев.

Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.

— І що вона — прийметься? — питав Михайло.

— Видев, не. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.

— Та-ак…

Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:

— От сюди Польща?

— Польши.

— А сюди Угорщина?

— Угоршіна.

— А ось туди Волощина?

— Ає…

— Так-ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.

Відійшли. Михайло хвилювався.

— Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут теліпаюся, а ніякого толку нема. Що з того, що ми ото розіб'ємо пару-другу корчем? Воно, правда, християнське діло, слова нема, але… але це ще не робота. А як де й удається вам що добре взяти, то налітають смоляки, міліція, волоська хоругов — пішла вся здобич ік чортовій матері на куліш. Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців — значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.

— До чого то ти все ведеш?

— А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди — одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.

Довбуш криво посміхнувся.

— Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїсь кєчери приросла. Я див'юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси — і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у помийницю. За мінуту вже буде пузцем ід'горі. Так і гуцул. Отруя для нас — повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим-о.

І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: «Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…»

І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.

— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.

Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Від'їжджає з Украї Козак молоденький…

Довго дивився услід Олекса, і нащо вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?

Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…

Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком: «Нарешті!» — а нічого того не було. Вислухала так само безучасно, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. «Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…»

Потім подумав, що це ж його жінка хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все. Тепер розучилася.

Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов.

Коли Олекса попав до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.

— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.

— Єт… Аж нієк… Ховав-смиси через цілий чєс, не показував-смиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вешталаси околицев. А Михайло де?

— Пішов на Волошшіну…

Баюрак свиснув.

— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.

Осі вся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.